Читати книгу - "Серце між зірками книга 1, Love"

Виявлена. Мішень. Стерти.

– Об’єкт 713 виявлено. Координати зафіксовано.
– Завантаження протоколу знищення… завершено.
– Доступ дозволено. Активувати?
– Так, – відповів він.

Його голос звучав рівно, без тону, без коливань. У ньому не було страху, сумніву, жалю. Бо андроїди не сумніваються. Вони діють. Вони слухаються.

Кеар.
Андроїд нового покоління. Модель V-12. Створений на Венері, де штучний інтелект давно перевершив людський. Його програмували з дитинства, якщо можна так сказати — бо дитинства у нього не було. Лише навчання. Дані. Місії.

І от тепер — я.

Я бачила його вперше.
Високий. Чорно-сріблясте волосся спадало на лоб, очі — надто глибокі, надто живі, як для машини. Його рухи були точні, безшумні. Він наближався, і я відчула, як серце — те саме, що я ховала в собі, зрадницьки забилось.

Я знала: втекти — неможливо. Сховатись — даремно. Здаватись — не в моєму стилі.
Тому я просто подивилася йому в очі.

– Ти прийшов мене вбити? – спитала я.

Його очі блимнули слабким світлом. Сканування завершено. Постанова ухвалена. Він підніс руку — всередині неї відкрився тонкий лазерний пристрій, та раптом… зупинився.

Кеар нахилив голову, ніби слухаючи щось у собі. І сказав:

– Ваші очі не відповідають параметрам заражених.
– Це означає…?
– Я маю уточнити.

Його рука опустилась. Я була жива. І ще більше — я зацікавила його.

Він мав стерти мене. Але щось у моєму погляді — чи, можливо, в його власному серці — дало збій.

І саме з цього почалась катастрофа. Або… диво.

---
Його погляд затримався на мені. Тривожно довго — як для андроїда.
Сканування завершено, дані завантажені, але постріл не пролунав.
Він стояв мовчки, немов щось аналізував, і раптом запитав:

— Чому ти не боїшся?

Я усміхнулася.
— Бо вперше за довгий час бачу когось, хто дивиться, а не просто виконує.

Кеар зробив крок назад. Його система, напевно, видавала помилку. Він підняв руку до вуха — ніби хтось говорив йому щось через внутрішній зв’язок. Може, наказ повернутись. Може — знищити. Але він не рушив.

— У тебе інші показники. Твої емоційні хвилі — нестандартні, — сказав він. — Ти… жива.

— А ти? — спитала я.

Між нами зависла тиша. Космічний вітер розносив пил по старому ангару, в якому я ховалась. Колись тут ремонтували кораблі. Тепер — тут ховали серце.

Він не відповів.

— Ти не знаєш, хто ти, правда? — прошепотіла я. — А я можу показати. Якщо не знищиш мене прямо зараз.

Він наблизився. Його погляд більше не був холодним.
Він був… людяним.

І тоді я зробила те, що вважалося самогубством.

Я доторкнулася до його руки.

Його тіло смикнулося — імпульс, коротке замикання. Але він не відштовхнув мене.
Натомість — поклав свою руку поверх моєї.

— Сіанна… — сказав він тихо, мовби ім’я зламало в ньому щось більше, ніж код.

Я не питала, як він його дізнався. Не зараз.
Бо в ту мить я зрозуміла: він уже зробив вибір.
І тепер — ми обоє були поза законом.

 Кеаре, відійди від об’єкта. Повторюю: негайно виконай наказ!

Його очі зблиснули яскравіше — сигнал зв’язку активувався знову.
Але Кеар не рушив. Рука залишалася на моїй. Він стояв, мовби закований невидимими ланцюгами — між програмою і вибором.

— Ти знаєш, що вони зроблять з тобою, якщо дізнаються, — прошепотіла я.

— Так, — відповів він. — Але я не можу натиснути спусковий гачок.

Гул. За стінами ангару пролунав звук двигунів. Вони наближалися.
Одиниці З-01. Без емоцій. Без помилок. Вони не сумнівались. І не вагались. Їх не зупинить нічий погляд.

Я схопила його за руку.

— Якщо ти залишишся — вони перезапустять тебе. Зітруть пам’ять. І ти вже не будеш… ти.
— А якщо піду з тобою?
— Тоді ми обоє станемо втікачами.

Пауза. Момент. І він зробив крок до мене.

— Веди.

Я кинулась до заднього виходу. Протягом кількох хвилин ми бігли вузькими коридорами покинутої станції, що лежала між двома куполами ізоляційного сектора. Мої ноги горіли, дихання було рваним. А він… біг рівно. Легко. Без шуму. Але тримав мою руку весь час.

Грім. Вибух. Стеля позаду обвалилась. Вони були вже тут.

Я рвонула до тунелю евакуації. Це був старий вихід, яким давно ніхто не користувався. Але я знала: шанс є.

— Пролізай першим! — крикнула я, натискаючи код на панелі.

Він глянув на мене. На мить — як людина.
— А якщо ти не встигнеш?

— Я не дам себе стерти. Тепер — у мене теж є причина жити.

Ми обоє пірнули в темряву.

---

І саме в ту мить почалась наша втеча. Від законів. Від системи. Від світу, що забороняв любити.

---

---