Читати книгу - "Буллет-парк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До своїх світських обов'язків вони ставляться дуже серйозно, виконують їх урочисто та щиро. Досить поглянути на них якогось понеділка рано-вранці після того, як вони три дні обідали або вечеряли в гостях, щоб оцінити всю серйозність виконання тих обов'язків. Вони ще сплять; аж ось задзвонив будильник; містер Віквайр, думаючи, що це телефон, хапає трубку: а раптом захворів або потрапив у біду хтось із дітей, що вчаться в сусідньому місті! Але, зрозумівши свою помилку, містер Віквайр спускає ноги на підлогу. Стогне. Лається. Встає. Він почуває себе так, немов усередині в нього зовсім порожньо, бо ще не забув того, як почуває себе людина, в якої всередині все нормально. Місіс Віквайр, прокинувшись, скімлить і заривається обличчям у подушку. Містер Віквайр, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині, йде по коридору до ванної. Побачивши себе в дзеркалі, він аж скрикує від жаху й огиди: червоні від запалення очі, обличчя помережане зморшками, волосся немов погано пофарбоване. На якусь мить він немовби побачив себе очима іншого. Потім, змочивши водою щоки, поголився. Це так його стомило, що він повертається до спальні, шепоче собі, що поїде на роботу пізніше і, щоб не бачити ранкового світла, вкривається ковдрою з головою. Місіс Віквайр тихо плаче і, схлипуючи, встає з постелі: нічна сорочка її ззаду підскочила й оголила тіло. Вона йде до ванної. Проходячи повз дзеркало, заплющує очі. Повертається до своєї постелі й лягає, сховавши обличчя в подушку. Обоє лежать поруч і якийсь час голосно стогнуть. Потім він перелазить на її половину і двадцять хвилин з великою пристрастю вони віддаються звичайній справі, після чого в обох болять, аж тріскаються голови. Він уже спізнився на поїзд і на восьму одинадцять, і на восьму тридцять. «Каву»,— шепоче він і, вставши з постелі, спускається сходами на кухню. На порозі знову скрикує: на полиці біля умивальника, немов якісь боги в пантеоні, стоять порожні пляшки.
Вони викликають у нього бажання впасти навколішки і, піднявши руки, молитися: «Пляшки, о пляшки, порожні пляшки! Пробачте мені мої гріхи і пожалійте мене заради ваших творців — фірми „Джек Данієль і Сігрем!“» Незворушні в своїй порожнечі, вони мають вигляд монументальний і суворий. Написи «Віскі», «Джін», «Бурбон» підкреслюють жорстокість цих китайських демонів, і він певен, що, хоч як буде їх молити й просити, вони його не пожаліють. Він скидає їх у корзину для сміття, та й після цього відчуває себе у їхній владі. Ставить чайника, і тримаючись за стіну, наче сліпий, повертається до спальні, звідки чути стогін дружини.
— Я не хочу жити! — вигукує вона.— Не хочу жити!
— Що ти, люба?— хрипким голосом умовляє її чоловік.— Заспокойся!
Він бере з вішалки вичищений костюм, дістає сорочку, краватку й черевики і... лягає в постіль, укрившись ковдрою з головою. Уже й дев'ята, надворі зовсім розвиднилось. Он і шкільний автобус сигналить на розі, щоб виходив їхній сусід, синок Марсденів.
На кухні заторохтів чайник. Містер Віквайр утретє встає, йде до кухні й заварює каву. Приносить її в ліжко для себе й для дружини, що встала, так-сяк умилася і... повернулася в ліжко. Містер Віквайр одягає білизну і теж лягає. Наступної години вони то встають, то лягають, то виходять із спальні, то знову до неї повертаються, весь час боячись почати трудовий день: нарешті містер Віквайр одягнувся і з головним болем, сумом, нудотою, раз у раз відчуваючи статеве збудження, сходить на Голгофу, тобто — ранковий поїзд о десятій сорок вісім.
Отже, ніякого лицемірства в понеділок у Віквайрів не було, що б там не говорили.
Приїжджих людей немало дивує, що в цьому містечку так тихо; їм здається, що це заповідник, де не чути справжнього життя: ні крику чайок, ні гудків паровозів, ні вигуків болю чи кохання, ні стукоту молотків, рушничної стрілянини ба навіть, щоб якась дитина десь бренькала на піаніно — така тут тиша! Ось вони минули Гаустонів (7 спалень, 5 ванн — 65 000 доларів) і Уелчерів (3 спальні, 1 1/2 ванни — 31 000 доларів). Пронизані світлом фар, під подувом вітру танцюють золотисте листя, рахунки, кружечки хрумкої картоплі, чеки, попіл. «А чи співають тут якихось пісень?» — дивується приїжджий. Співають, звичайно. Співають колискових, співають діти, співають на кухні, за роботою і до того, як лягти спати, співають духовних («Свою корону кладем тобі до ніг, о боже!»), так само співають мадригали, народні пісні і коротенькі місцеві. Так, наприклад, містер Елмсфорд (6 спалень, 3 ванни — 53 000 доларів), стерши порох зі своєї старої-престарої ліри (хоч і досі ще не навчився на ній грати), співає: «О, чому ж мені так не щастить, чого щастя я зовсім не маю?»
Не встиг містер Елмсфорд почати другий куплет, як всі кинулися до виходу. А він і далі співає: «Чому все, що б не з'їв, видається гидким...»
Офіціанти витрушують попільнички, бармен замикає відділ з пляшками, гасять світло, а він співа та співа: «Як я, братця, не старався, а з порожніми зостався».
— Бар зачиняємо,— кажуть йому.— Годі вже вам тут горло дерти!
Дехто, правда, співає й інших, радісніших пісень: «Буллет-Парк зроста, зроста, Буллет-Парк стає гарнішим, він дедалі розквіта і за кожним днем все більше...»
Що може сказати статистика? Нічого особливого. Кількість розлучень незначна; кількість самогубств невідома, автомобільних катастроф у середньому двадцять дві на рік, бо коли поглянути на карту місцевості, то можна подумати, що криву лінію шосе малювала тремтяча рука немовляти. Зими занадто суворі, щоб вирощувати цитрусові, і занадто лагідні, щоб там росли берези.
Під'їхавши до будинку з освітленими вікнами, Гезард загальмував.
— Ось садиба, що я вибрав для вас,— сказав він.— Мабуть, тільки господині вдома немає. Та це й добре, бо вона все одно продавати не вміє.
Містер Гезард натискує на кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'являється місіс Хітскап. Певно, вона збиралася кудись піти, та не встигла. Це товста жінка з жовтавим волоссям, що почало вже сивіти, в купальному халаті.
— Будь ласка, дивіться,— запросила вона хрипким, але гучним голосом.— Гадаю, будинок вам сподобається і ви його купите. А то мені вже набридло: ходять тут, бруду наносять, а потім купують казна-що. Можу дати вам слово честі: кращого будинку вам не знайти, все в ньому наче нове. А скільки тут таких, що так і дивляться, аби купити поцінно щось — зіпсута проводка, каналізація, поіржавілі труби, дах у дірках... Мій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буллет-парк», після закриття браузера.