Читати книгу - "Відьомські війни"

За дверима вже очікувало таксі. До якого я мчала, здається зі швидкістю світла. Не обертаючись, аби не бачити їх погляди мені услід. Коли водій поклав мою валізу до багажника, то я зітхнула з полегшенням. Скоріше — більше нічого не мало значення.

Частина мене сьогодні керувала моїм тілом, та інша частина мене була десь далеко. Мабуть залишилась вдома, не бажаючи вирушати у далеку подорож.

Сівши у літак, я відразу заснула. Не розумію чому, і до нині. Та мені захотілось заплющити очі, уявити, ніби нічого цього не має насправді. Мені захотілось втекти від реальності, хоча б на деякий час. Мої батьки спланували мій переїзд, квиток на літак, проїзд у таксі. Все було розраховано до найменших дрібниць. Прибувши в аеропорт на мене знову очікувало авто, яке швидко збільшить відстань до мого справжнього дому.

Не можу пригадати нічого з поїздки авто з містером Барнерсом. Просто я майже відразу заснула. Можу лише сказати деякі відомості про нього. Йому 52 роки, самотній. Дружина розлучилась з ним майже 20 років тому. З сином він бачиться дуже рідко. Відтак єдиною розрадою його життя є кар’єра. Під кар’єрою ідеться про ріелторську фірму. Здається її відкриття стало каменем роздору в подружі Барнерсомів. Нині, цей самотній чоловік, ніби одержимий купівлею усіляких старовинних будинків.

Прокинувшись, я відразу почула заманливу пропозицію продажі мого «нового» дому. Відповісти відмовою мені не хотілось. Адже на це я мала декілька причин. Перша: ненавиджу цей будинок, друга потрібно знайти реліквію. Тому я відповіла, що все можливо і необхідно обміркувати дану пропозицію.

На радощах містер Барнерсом дозволив кликати його на ім’я Тед. Ще він висловив свої співчуття, що викликало неабияке здивування у мене. Виявилось мама придумала легенду про мене і моє життя. Добре хоч ім’я Меган залишила. Для усіх в містечку я буду сиріткою, яку виховувала двоюрідна тітка Мері. До речі вона недавно померла. І врешті-решт мені треба вирішити, як вчинити з старовинним маєтком моєї родини. Так як я ще неповнолітня, моїм опікуном стала дочка подруги тітки Мері, їй вже близько 50. Саме ця жінка наглядатиме за мною весь наступний рік. Можливо подібна легенда викликала б напад жалощів, у тих хто почув історію, тільки містер Барнерсом трішки інакший в даному плані.

Хочу відразу попередити цей будинок ніякий не маєток. Скоріше нагадує залишки колишньої розкоші. Засохлі квіти на ганку, пожовкла трава, місцями зруйнована кам’яна стежка. Фундамент потребує ремонту, а сам дім не аби якого догляду.

На прощання містер Барнерсом, тобто просто Тед, побажав мені удачі. Дав декілька настанов на кшталт: яким чином необхідно покращити будинок, ззовні та всередині. Ці настанови тривали більше години. Здається чоловік небайдужий до цієї будівлі.

— Меган, сонечко, ти просто не уявляєш на скільки тобі пощастило. Володіти оцим скарбом, — наперебій продовжував повторювати Тед, одразу його тон змінився на якусь мить. Голос став м’якішим та тихішим. — Звичайно мені шкода твоєї родини. Але ж це…все… — Відразу ж повернувся впевнений голос ріелтора. — Я б віддав величезну купу грошей за будинок. Тому розмірковуй, перший твій виклик і я тут, з підготовленими паперами на продаж-купівлю.

Попрощавшись нарешті з люб’язним водієм, я мерщій кинулась до дверей будинку.

Всередині будівлі панувала тиша. Усюди повно пилу. Місцями тонкий шовк, у вигляді павутиння. Майже скрізь старовинна розкіш, що з роками почала згасати. Більшість меблів виготовленні з дорогого дерева. Це передусім горіх та дуб. До другого поверху ведуть східці з балюстрадами. На стінах дуже багато картин з різних епох, у величезних рамах. Дивно, що тут є деякі прояви сучасності, на кшталт електрики. Адже, коли потрапляєш усередину, то відчувається різкий перехід у минуле. Немов перед тобою відчиняється інша епоха.

Не зважаючи на це, я не надто багато часу витрачала на оглядини. Мною керувала одна єдина думка — скоріше знайти реліквію. Не можна просто передати словами з яким нетерпінням та божевільним ентузіазмом я шукала щось, не зрозумівши до кінця що саме. Це могло бути що завгодно, неодмінно старе, — спало мені на думку. Проте в цьому будинку і так усе старе, старовинне. З чого почати з антикварних ложок чи бурштинових прикрас. З першого поверху чи другого?

Такі думки просто дезорієнтували мене, вибивши усіляку надію з моїх рук.

Трохи згодом, опанувавши себе я вирішила використати магію. Все-таки я відьма і маю не аби яке право на це. Саме завдяки магії я опинилась тут. Отож, здійнявши руки вгору, подумки я уявляла чисту вітальну, де речі займають свої місця, а пил накопичений роками зникає вмить. Зробивши глибокий видих, я розплющила очі. На превеликий жаль нічого не змінилось, нічогісінько. Магія ніяк не проявила себе.

Почекавши декілька хвилин, я повторила закляття…Нічого. Тоді повторила ще раз — знову нічого. Використала нове закляття — нічого. Промучившись декілька годин, використавши не один десяток заклять — вітальня так і залишилась брудною, заповненою усіляким лахміттям. Залишається шукати самотужки. І це здається неможливим в цьому величезному домі.

Я хотіла здатися і піти спати. Точніше якась частина мене хотіла це зробити. Проте я не хотіла спати. Сон — ось моє заняття під час переїзду. Тому взявши рештки свого запального ентузіазму — розпочалось велике прибирання.

Під час прибирання весь час з’являлись цікаві речі. Вони могли б бути тією самою реліквію, та взявши в руки хоча б одну із них, я нічого не відчувала. Серед знайдених цікавих речей знаходились старі фотографії, каблучка з оніксом, шкатулка вкрита альмандином — неймовірно гарна і заворожуюча. Під руку потрапило декілька капелюшків з рожевими стрічками, парасолька, мереживні рукавички, окуляри в золотій оправі. Чому б ні, все це могло слугувати реліквією. Але ж ні, жодна річ не викликала ні яких відчуттів на дотик. Насправді Аманда казала, якщо знаходиш реліквію, то одразу розумієш це. Мій пошук з самого початку обіцяв бути нелегким, тепер він здається буде затяжним. Провівши декілька годин унизу, я не помітила, що почало світати. Тому час для відпочинку.

Покинувши гармидер внизу, я відправилась на 2 поверх. Мене нудило (не в буквальному сенсі слова) від першого поверху. Піднімання вгору по сходинках викликало неприємне скрипіння. Бажаючи скоріше звільнити свої вуха від набридливого звуку, я пришвидшила ходу. Ось і другий поверх. Там декілька дверей. І чомусь мені хочеться зайти саме в перші від сходів. Відчуття дуже важлива річ. Особливо в відьомському світі. Необхідно довіряти магії всередині себе. Нехай вона веде