Читати книгу - "Власник найкращого клубу для геїв"

із усіма геями, котрі збираються в ньому на свої, назвімо їх так, вечірки. Одного разу, в сезоні 2003-2004-го років, вони навіть підпалили кафе «Буратіно», котре знаходилось поруч зі стадіоном, проте міліція справедливо не пов’язувала цей інцидент із діяльністю клубу для геїв, адже самі подумайте — який гей-клуб може бути в кафе «Буратіно», сама назва якого є ксенофобською. З іншого боку, про клуб часто згадували в мас-медіа, в різноманітних оглядах культурної хроніки чи сюжетах про бурхливе клубне життя міста. Як правило, клубне життя міста нагадувало листи з фронту — в телевізійних сюжетах на цю тему лунали спочатку тости, потім автоматні черги, а іноді, коли оператор не нехтував своїми, скажімо так, професійними обов’язками, себто не наквасився дармового коньяку за рахунок закладу, автоматні черги лунали в унісон із весільними привітаннями й прощальними прокльонами, і трасуючі кулі дірявили тепле харківське небо, як салют вірності, любові та іншим малопопулярним на телебаченні речам. В цьому контексті звістки про гей-клуб інтриґували відсутністю чіткої картинки та повідомлень про безпосередні зв’язки влади та криміналу, так лишень, мовляв, була вечірка, проходила в гей-клубі, публіка вела себе чемно, жертв немає. Так чи інакше, чутки про клуб і далі поширювались, але насправді хвиля інтересу спала, що неважко було спрогнозувати від початку — в нашому місті є куди цікавіші заклади, скажімо, Тракторний завод. І взагалі — кого цікавлять проблеми сексменшин у країні з таким зовнішнім боргом. А те, що клуб, за чутками, «кришує» губернатор, теж особливого резонансу не викликало, — нічого іншого від губернатора, в принципі, й не чекали. Кожен, зрештою, робить свій бізнес, головне — це чиста совість і вчасно заповнена декларація про сплату податків.

З Сан Саничем ми познайомились під час виборів. На вигляд йому було під сорок, хоча насправді він був 74-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці з чорної хрумкої шкіри і носив із собою «пушку», типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь. Втім, як на бандита, він був надто меланхолійний, мало розмовляв по телефону, час від часу телефонував мамі, а йому, наскільки я пам’ятаю, взагалі ніхто не телефонував. Він сам назвався Сан Саничем під час знайомства і подарував візитівку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано «Сан Санич, правозахисник», внизу були вказані кілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я запитав «чийого?», але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, щойно познайомились, Санич дістав з кишені куртки «пушку», сказав що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких «пушок». В нього було своє уявлення про чесні вибори, чому б і ні. Ще сказав, що має знайомого на «Динамо», який дістає стартові пістолети і в домашній майстерні переточує їх на нормальні. Дивись, говорив він, якщо спиляти оцю хріновину, — він показував мені місце, в якому, очевидно, і знаходилась раніше спиляна хріновина, — його можна заряджати нормальними патронами, а головний позитив у тому, що жодних претензій із боку міліції — це ж стартовий пістолет. Якщо хочеш — можу підігнати партію, сорок баксів штука, плюс ще десять, аби спиляти хріновину. Якщо треба — можу підігнати посвідчення члена «Динамо», для повного легалайзу. Санич любив зброю, ще більше любив про неї розповідати. Поступово я ставав кращим його приятелем.

Одного разу він і розповів мені про клуб, сам якось випадково обмовився, що, мовляв, до того, як піти в правозахисники й виступати за чесні вибори, він займався клубним бізнесом і, виявляється, мав безпосереднє відношення до першого офіційного гей-клубу, саме того фантомного закладу, який так довго й безрезультативно намагалась спалити прогресивна молодь міста. Тут я попросив його розповісти детальніше, і він погодився, мовляв, о’кей, без проблем, це все давно в минулому, чому б і не розповісти.

І розповів приблизно таку історію.

Виявляється, він був членом асоціації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію». Він дещо розповідав про них, виникли вони при «Динамо» як громадське об’єднання колишніх професійних спортсменів. Чим насправді займались «Боксери за справедливість», точно відомо не було, але смертність у рядах асоціації була високою, щомісяця когось із них обов’язково відстрілювали, і тоді починались бучні поминки за участі міліцейських чинів та обласного керівництва. Час від часу, раз на кілька місяців, «Боксери за справедливість» влаштовували товариські матчі зі збірною Польщі, у всякому разі, вони це так називали, під офіс підганялось кілька автобусів, наповнювались боксерами та великою кількістю вітчизняної електротехніки, і караван рушав на Польщу. Окремо їхало обласне начальство і тренерський штаб. Приїхавши до Варшави, боксери йшли на стадіон і оптом сплавляли весь товар, після чого святкували чергову перемогу вітчизняного параолімпійського руху. Інтриґа полягала в тому, що боксером Санич не був. Санич був борцем. В сенсі не за справедливість та соціальну адаптацію, а вільним борцем. В борці його привів дідусь, свого часу, в післявоєнні роки, дідусь його серйозно займався вільною боротьбою і навіть брав участь у спартакіаді народів СРСР, де йому зламали руку, чим він, у свою чергу, неабияк пишався, себто не зламаною рукою, а фактом участі в спартакіаді. І ось дідусь привів його на «Динамо». Санич почав робити успіхи. Брав участь у міських змаганнях, подавав надії, але за кілька років йому теж зламали руку. На цей момент він уже закінчив навчання і пробував робити свій бізнес, проте йому це не надто вдавалось, тим більше — зі зламаною рукою. Ось тоді він і прийшов до «Боксерів за справедливість». «Боксери за справедливість» подивились на його руку, запитали, чи за справедливість він і чи за соціальну адаптацію, і, отримавши ствердну відповідь, взяли до себе. Санич відразу потрапив до бригади, яка контролювала ринки в районі Тракторного. Виявилось, що зробити кар’єру в цьому бізнесі було доволі нескладно — щойно вбивали твого безпосереднього боса, ти відразу ж ставав на його місце. За рік Санич вже командував невеликим підрозділом, знову подавав надії, проте бізнес йому не подобався, Санич все-таки мав вищу освіту і загинути в неповні тридцять років від спекулянтської гранати йому не всміхалось. Тим більше що бізнес забирав увесь вільний час, і особистого життя в Санича просто не було, якщо не рахувати проституток, яких він власноручно виловлював по базарах. Але проституток Санич не брав до уваги, думаю, проститутки теж не вважали це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне, так, мабуть, буде правильно. І ось Санич почав