Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

все навколо… А ще дядько казав, що дощі приносять із собою переміни, і мав незаперечні докази своєї рації. Невідомо чому — може, це був звичайнісінький збіг обставин, — але найважливіші події дядькового життя й справді були пов’язані з дощем. Коли він народився, а сталося це значно раніше, ніж сподівалися його батьки, небо аж двигтіло від грому та блискавиць. З дружиною він теж познайомився у зливу: вони ховалися під одним деревом. А через п’ять років вона пішла у дощ, щоби вже ніколи не повернутись у дядькове життя… І саме в осінній сльотавий день кілька років тому дядько Роман придбав кав’ярню, яка стала сенсом його життя і його відрадою.

Але чи міг він того дня знати про якісь переміни, що їх принесе із собою дощ?

Я не відразу зауважила те, що моя книжка зникла. Шукала її скрізь: під лядою, і під столами, й на підвіконнях… Марно. Її ніде не було. Просто дивно, куди ж вона могла подітися? Невже таємничий відвідувач прихопив її з собою? Випадково, через неуважність, чи навмисне? Він з такою цікавістю її розглядав… Якщо випадково, мусить повернутися й віддати її мені. Звісно, якщо він ґречна й порядна людина… Начебто виглядав на поціновувача книг, тож мав би й справді так учинити…

Через цю, здавалося б, незначну прикрість у мене зіпсувався настрій. За допомогою цієї книжки я могла себе чимось зайняти, особливо, коли не було відвідувачів. А тепер доведеться нудьгувати…

Хоча того дня я надто й не нудьгувала. Нелька захоплено розповідала про знайомство із новим сусідом — хлопцем, який кілька днів тому купив помешкання у її будинку. Учора він постукав у її двері, щоби позичити солі. І Нелька не лише позичила сіль, а й пригостила його чаєм. Вони сиділи на кухні й розмовляли, ніби давні знайомі, і година тієї розмови здалася їй миттю…

— Не уявляєш, як він мені сподобався, — зітхала вона, чистячи картоплю. — Він такий особливий… У нього такі проникливі очі… Мабуть, він дуже надійний, я це відчуваю. Він саме той, хто мені потрібен. Але невідомо, чи сподобається Юркові. Ти ж знаєш, як йому непросто вгодити… У тому й весь клопіт.

Час до часу Нелька знайомилася з чоловіками, захоплювалася, мріяла вийти заміж. Біда була тільки в тім, що ані один її приятель не припав до вподоби її трирічному синові. Жодні іграшки, цукерки, прогулянки чи інші способи, якими вони намагалися завоювати довіру малого, не допомагали. Врешті-решт чоловікам набридало тратити намарно стільки зусиль, і вони давали Нельці спокій. Дехто зникав по-англійськи, а дехто, важко зітхнувши, промовляв: «У нас усе могло б скластися, якби не твій син. З ним занадто багато клопоту, вибач».

Нелька розчаровувалася й страждала, але все ж не впадала у відчай.

— Не хвилюйся, — заспокоїла я її, — можливо, цього разу все буде гаразд.

На дверях нашої кав’ярні все частіше теленькав дзвінок. Майже одразу після дивакуватого відвідувача прийшло двійко хлопців-студентів; кілька годин смакуючи пиво, вони обговорювали вчорашню вечірку, дівчат, підсміювалися з якогось професора, котрий іноді засинав на лекціях… Жінка, яку я нерідко бачила на вулиці, вирішила зігрітися й обсохнути, і замовила горнятко чаю. Здається, вона на когось чекала, бо раз у раз поглядала на годинника, якого виймала з кишені свого плаща, й зиркала у вікно. Так і не дочекавшись, знову пішла у дощ. А потім був молодий учитель із музичної школи зі смішними настовбурченими вусами, котрий завжди приходив до нас із флейтою, з якою, напевне, ніколи не розлучався. Він з’їдав миску грибної юшки або борщу і поспішав до школи.

— Він ще парубок, — якось повідомила мені Нелька. — Бідолаха просто мріє про господиню, яка б готувала йому такі юшки. Але йому не щастить. Усі оті музикантки і вчительки музики, біля яких він постійно крутиться, — кепські господині.

Я тільки знизувала плечима і всміхалася. І звідкіля усе це було відомо Нельці? Невже вона така спостережлива?

Дядько Роман сьогодні був геть заклопотаний. З’явившись у кав’ярні, він лише неуважно махнув мені рукою й зачинився у тій комірчині, яку називав своїм кабінетом. Цілісінький день просидів за бухгалтерськими паперами.

Увечері відвідувачів побільшало. У кав’ярні панував гул, висів цигарковий дим, пахло смаженими котлетами і пивом.

— Щось ви сьогодні не в гуморі, — заговорив до мене молодий рудавий чоловік, підійшовши до ляди.

— Нічого не вдієш, таке теж трапляється, — зітхнула я, подаючи на ляду вино, яке той замовляв завжди. Він був постійним відвідувачем, тому що в нашій кав’ярні було найдешевше вино та кава. У кутку за столиком на нього чекала білявка, яка ретельно пудрила щоки. Я не знала, як того чоловіка звати насправді. Розповідали, що колись він навчався у семінарії й планував стати священиком, але нібито засумнівався у своєму покликанні через якусь несправедливість у стосунку до нього церковної влади й ректора семінарії, який не радив йому висвячуватись. Тепер він викладав релігієзнавство у коледжі для майбутніх перукарів, а вечорами приходив до нашої кав’ярні з якимись панянками, чомусь завжди білявками, частенько впивався, а якщо його провокували, починав вигукувати непристойності на адресу всіх єпископів. Коли ж його просили втихомиритися, він зчиняв ще гірший галас. Тоді доводилося кликати дядька Романа. Той приходив, заспокоював його, щось лагідно шепотів на вухо і вмовляв іти додому. Чоловік розчулювався, шморгав носом, дозволяв підвести себе зі стільця і випровадити з кав’ярні. За таку поведінку його прозвали «отцем-богохульником», хоч мені зроду не доводилося чути, щоби він богохулив, як, мабуть, і тим, хто його так прозвав. Але люди часто перебільшують через надмір уяви.

— У вас сталася якась неприємність? — зауважив отець-богохульник, усміхаючись мені своєю меланхолійною усмішкою. Може, він і не був справжнім священиком, та умів викликати довіру й бажання сказати правду. Або ж просто розумів людей.

— Нічого поважного, — теж усміхнулася я, — просто загубила одну книжку… Напевно, тому… Я завжди хвилююся через дрібниці.

— Пусте, — відказав він, забираючи у мене пляшку, — справді, не варто перейматися. Іноді, коли щось втрачаєш, то водночас і щось знаходиш… Пам’ятайте про це завжди!

Підморгнувши мені, він попрямував до своєї білявки.

Чоловік, що сидів за столиком навпроти і якусь хвилю уважно споглядав білявку, витяг зі своєї потертої старої течки папір і, закуривши цигарку, заходився щось швидко писати. Йому було, мабуть, уже за тридцять, але він і досі мав хлопчачу зовнішність. Він теж був у нас завсідником. Замовляв чарку коньяку, горнятко кави, сідав за столик, курив, не затягуючись, чи радше просто задумливо пускав дим, бо це