BooksUkraine.com » Публіцистика » Пароль «Dum Spiro…» 📚 - Українською

Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пароль «Dum Spiro…»" автора Євген Степанович Березняк. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 52
Перейти на сторінку:
class="p1">— Куди ж ти, паскудо, подів казанок і ложку? З чого хлебтатимеш на тім світі гітлерівську юшку?

Я мовчав. Як йому сказати про мету моєї «прогулянки» біля лінії фронту? Та й чи повірить?

Командир наказав відвести «сволоту», тобто мене, за хлів і там…

Тоді я зважився.

— Хай нас залишать удвох, — виразно глянувши у бік вартового, звернувся я до командира.

Він здивувався, але вимогу мою задовольнив.

— Виконую спеціальне завдання командування, — сказав я. — Листівки ж прихопив на випадок, якщо не вдасться уникнути зустрічі з німцями.

— Чим ви можете це довести? — тон командира ледь пом'якшав.

— На жаль, нічим… Подумайте самі, товаришу, чи доречні при зустрічі з ворогом різні довідки і посвідчення?

Командир замислився.

Я не дуже сподівався на благополучний кінець. Та, мабуть, було в моєму голосі щось таке, чому він повірив. Ми розлучилися друзями.

Довіряти — не довіряти? В тилу ворога — це питання життя і смерті. И коли треба було вирішувати вже мені, я згадував «свого» знайомого командира, його довір'я авансом.

А було ж усяко на війні — в дні суворого випробування на міцність характеру, на стійкість. Знав я людей: на словах — кремінь, а на перевірку — трухляк. Не приведи, доле, обіпертися на такого в скрутну хвилину…

В січні 1942 року на Дніпропетровщині гітлерівці захопили групу наших товаришів. Я втратив зв'язок з підпільним райкомом. Поліцаї шукали і мене. На моїй квартирі вчинили трус.

Звечоріло — і я подався у степ.

Ніч застала м» не на околиці хутора Солдатського[1]. Тут жив учитель місцевої початкової школи Василь Іванович Перекатов[2]. З цим чоловіком я в свій час, як-то кажуть, пуд солі з'їв. До мене він завжди ставився прихильно.

Перекатов мав бути вдома. В армію його не взяли за станом здоров'я. Евакуюватися не встиг.

Добре знаючи розташування кімнат в його будинку, я постукав у кухонне вікно. Господар кілька разів перепитав «хто» і відчинив двері. В сінях при тьмяному світлі гасової лампи він оглянув мене з голови до ніг.

— Євген Степанович?! Ви… — промовив тремтячим голосом.

На моє прохання дозволити в нього переночувати рішуче замахав руками. Прошепотів:

— На хуторі зараз каральний загін… Я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Кожний сам по собі — такий тепер час.

Що робити? Мороз до сорока градусів. На хуторі я знав лише Перекатова. Вночі дорога патрулювалась фашистами.

— То з вашого дозволу я перебуду ніч у корівнику.

Василь Іванович заперечливо крутнув головою.

І цього чоловіка я поважав?.. Він завжди мені здавався добрим, справедливим, чесним. На ділі ж виявився зовсім іншою людиною. Коли б не вчинив ще гірше: не видав мене гітлерівцям. Всього можна чекати від боягуза.

Зачинилися двері. Майнула тінь з лампою.

Городами я вийшов у поле. За кілометр від хутора стояв осиротілий, забутий, нікому тепер не потрібний комбайн. Він і «прийняв» мене на ночівлю. Тут не так мело.

Хилило на сон. Солодка знемога розпливлася по всьому тілу… Запахло свіжоскошеним сіном, медвянистими квітами. І я вже на луках. Пливу в зеленому човні. Наді мною в гостроверхих шоломах не то хмари, не то воїни дружини Буй-тура Всеволода. На якусь мить я вирвався з полону видінь і відчув: замерзаю. Задубієш, і знайдуть тебе тут аж весною…. Байдужість охопила мене. Спати… Спати…

Ні! Я ще живий! Не здамся!

Вивалився з бункера комбайна. Ніг зовсім не відчуваю. Я зробив крок, другий… Падаю, піднімаюся, знову падаю…

Тепер у камері я ніби знову пережив ту ніч у комбайні, згадуючи Перекатова.

Як не дивно, але саме цей давній епізод струсонув мене, примусив опанувати себе.

Спокійно! Спокійно! Проаналізуй усе спочатку. Де допущена помилка?

Знову й знову перебираю в пам'яті події останніх днів…

Понад місяць ми чекали тієї хвилини, коли скажуть: летимо.

Останній раз усією групою відпрацьовуємо сигнал збору: водимо фінкою по лопаті. Звук скреготливий, як у нічного зляканого птаха. Прискіпливо допитуємо один одного.

Нарешті підійшла штабна машина. На аеродромі нас зустрічає «Павлов». Наша група підпорядкована йому. З ним будемо підтримувати зв'язок.

Майже годину летимо над визволеною територією. На прифронтовому аеродромі під Жешувом нас уже чекає спеціальний літак ЛІ-2. Приємна новина: війська Першого Українського фронту штурмом оволоділи Сандомиром. Продовжуючи розширювати плацдарм, вони зайняли десятки населених пунктів, завершили оточення угруповання противника і ведуть успішні бої щодо його ліквідації.

Поява цивільних осіб на прифронтовому аеродромі — та ще в День авіації — сенсація. Льотчики приймають нас за артистів. Цікавляться, коли почнеться концерт. Ну, що ж, артисти, то й артисти. З штурманом нашого ЛІ-2 уточнюємо програму «концерту». По карті визначаємо координати висадки.

Незабаром прийшов інструктор — бог парашутистів майор «Василь». Прискіпується. Зважує кожен рюкзак. Інакше й не можна: поклади зайвий кілограм — без ніг залишишся. Майор старанно оглядає парашути. Починається посадка.

— Ну, ні пуху ні пера, — каже інструктор, і обличчя його стає якимось розгубленим, винуватим. Певно, важко залишатися, коли інші відлітають. Дуже важко.

Літак швидко відривається від землі й набирає висоту. Ось і лінія фронту. Палають села. То зліва, то справа нишпорять по небу довгі щупальці прожекторів. Через кілька хвилин нас атакував ворожий винищувач-перехоплювач. Довга вогняна черга прошиває небо. «Мессер» робить ще один захід — знизу. Попереджаю групу: можливо, доведеться стрибати. Та винищувач, на щастя, так само раптово «відвалив» од нас, як і з'явився. Летимо на південний захід. Нарешті, протяжний гудок. Двері навстіж. Під нами непроглядна пітьма. Що чекає внизу? Головне: точніше стрибнути, щоб не розсіятися. Знову гудок. Першим стрибає мій поміч? ник «Гроза». За ним — радистка «Груша», потім я.

Мій парашут розкривається відразу. Підгинаю ноги. Чекаю — землі нема. Дивне відчуття: немов завис у повітрі. І кудись несе, несе. Внизу зоріють якісь світлячки. Рухаються в одному напрямку. Приземляюсь прямо на шосейну дорогу. Світлячки — замасковані фари машин. Гудіння наростає. Ледве встигаю відтягнути парашут у кювет. Напоготові автомат, граната. Машини проносяться мимо. Стихають уривки німецької пісні…

Парашут зариваю в полі. Скребу фінкою по лопаті — у відповідь ні звуку. Чути тільки гавкіт собак та свисток стрілочника. Десь поруч станція. Звідки вона тут? Не видно і лісових масивів, позначених на карті. Голий степ. Дороги — шосейні. І залізниця. Навколо населені пункти. Продовжую давати сигнали — відгуку нема. Певно, скинули з великої висоти і зовсім не «тютілька в тютільку», як обіцяв штурман. От і розвіяло нас у різні сторони. До світанку йшов полем на південний захід. Забрів у гайок.

1 2 3 ... 52
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пароль «Dum Spiro…»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пароль «Dum Spiro…»"