Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

— Але чому? — вигукнула я. — Вони ж мене зовсім не знають!

— Котрийсь із їхніх далеких родичів теж домагався посади директора школи, і всі вони вважали, що він її й дістане. А її віддали вам, і та зграя задерла голови й завила. То їхня натура. Мусимо приймати їх такими, якими вони є. Слова їхні будуть медоточивими, та діятимуть вони завжди проти вас. Не хочу вас лякати, але хто попереджений — той озброєний. Сподіваюся, вам добре поведеться. Якщо оселитеся в удів, ви ж не будете проти того, щоб їсти разом із Ребеккою Дью? Бачте, вона не звичайна служниця, а далека родичка капітана Маккомбера. Коли в домі гості, вона не сідає за стіл з усіма — ТОДІ вона знає своє місце; та якщо ви оселитеся в них, Ребекка, звісно, не вважатиме вас гостею.

Я запевнила стривожену пані Бреддок, що залюбки їстиму разом із Ребеккою Дью, і потягла пані Лінд до дверей. Я МУСИЛА встигнути раніше за того клерка.

Пані Бреддок вийшла нас провести.

— Тільки глядіть, не кривдьте почуттів тітоньки Четті, добре? Її надзвичайно легко образити. Вона дуже чутлива, бідолаха. Бачте, у неї немає ТАКИХ грошей, як у тітоньки Кейт — хоч і в тітоньки Кейт їх не аж так багато. А ще тітонька Кейт страшенно любила свого чоловіка, а тітонька Четті — зовсім ні… тобто зовсім не любила свого. І не дивно! Лінкольн Маклін був старий чудило, та вона вважає, що люди винуватять її в цім. Ваше щастя, що нині субота. У п’ятницю тітонька Четті нізащо вас не взяла б. Ви радше подумали б, що це тітонька Кейт має бути забобонна — вона ж удова капітана, а мореплавці всі такі, правда? Але з них двох забобонна — це тітонька Четті, хоч її чоловік був теслею. Така гарна була свого часу, бідолаха.

Я запевнила пані Бреддок, що почуття тітоньки Четті будуть для мене священні, та вона подріботіла доріжкою слідом за нами.

— Кейт і Четті не порпатимуться у ваших речах, доки вас не буде вдома. Щодо цього вони дуже порядні. Ребекка Дью, може, і зазирне, але нікому нічого не скаже. І на вашім місці я не йшла б до парадних дверей. Ними вони користуються лише в особливих випадках. Здається, їх і не відчиняли після похорону капітана Маккомбера. Ідіть до кухонних дверей. Ключ лежить на підвіконні, під квітковим горщиком, тож якщо нікого не виявиться вдома, ви собі зайдіть і почекайте. Тільки в жоднім разі не хваліть кота, бо Ребекка Дью його не любить.

Я пообіцяла не хвалити кота; ми нарешті рушили й невдовзі вийшли до Примарного провулку. Це коротесенька бічна вуличка, за якою пролягає відкрита місцевість, а вдалині маячить розкішно гарна блакитна гора. По один бік її зовсім ніхто не живе — лише велика ділянка землі тягнеться вниз до затоки. По інший бік — будинків лише три. Перший — то звичайнісінький будинок, про нього більше й сказати нема чого. Другий — великий, солідний, похмурий особняк із червоної цегли з кам’яною облямівкою, де з мансардного даху визирають маленькі віконця, сам дах оточений залізною огорожкою, а довкруж будинку так густо купчаться ялини й сосни, що за ними ледь видно стіни. Мабуть, усередині там страхітливо темно. А третій і останній — це і є Шелесткі Тополі, що примостилися на самім розі трав’янистої вулички, до якої виходять парадні двері, і справжньої сільської дороги, уздовж якої так гарно витанцьовують тіні від дерев.

Я закохалася в них із першого погляду. Знаєш, існують будинки, що вражають тебе так глибоко через якусь ледь зрозумілу причину. Шелесткі Тополі — саме такі. Я можу змалювати тобі цей дім як білий каркасний будиночок — невимовно білий — із зеленими — дуже зеленими віконницями й маленькою кутовою башточкою та віконцями на горищі з кожного боку, із низькою кам’яною огорожею, попід якою на рівній відстані одна від одної ростуть тополі, і з великим городом, де так весело впереміш ростуть квіти й овочі — та цей опис не передасть тобі його привабливості. Тож одним словом — це дім із дивовижно чарівливою індивідуальністю, що чимось нагадує Зелені Дахи.

— Ось місце для мене… воно судилося мені Долею, — захоплено мовила я.

Проте вигляд пані Лінд свідчив, що до цього веління Долі вона ставиться вельми скептично.

— До школи далеченько, — із сумнівом завважила вона.

— Нехай. Матиму добрий моціон. Ох, погляньте на той гайок через дорогу — які там берези й клени!

Пані Лінд поглянула, та відповіла хіба:

— Надіюся, тобі тут не дошкулятимуть комарі.

Я теж надіюся. Ненавиджу комарів. Один-єдиний комар проганяє мій сон швидше за нечисте сумління.

Добре, що ми не пішли до парадних дверей. Вони були нітрохи не гостинні — великі, двостулкові, різьблені, а в кожній стулці — червоне скло з квітковим візерунком. Цьому будинку вони геть не пасують. Невеличкі зелені кухонні двері, до яких ми підійшли гарненькою доріжкою, викладеною тонким пласким пісковиком, що де-не-де потопала в траві, здалися мені куди привітнішими й добрішими. Обабіч доріжки розташувалися охайні, дбайливо доглянуті клумби з канарковою травою, дицентрами, тигровими лілеями, турецькими гвоздиками, полином, пагінцями порани, біло-рожевими стокротками й іще тими квітами, що їх пані Лінд називає пініями. Звісно, не всі вони квітнуть о цій порі, та все ж видно, що кожна старанно розквітала в належну годину. У дальньому закутку городу — трояндові кущі, а поміж Шелесткими Тополями й похмурим сусіднім будинком — кам’яна стіна, уся оповита віргінським виноградом, що поглинув і ґратчасту арку над блякло-зеленими дверима посеред неї. Виноградні пагони пролягли й упоперек них — вочевидь, останнім часом їх ніхто не відчиняє. Хоч насправді то навіть і не двері, а лише нижня їх половина. Верхня ледь прочинена, і крізь малесеньку щілинку можна мигцем уздріти сад по той бік стіни.

Щойно ж ми зайшли на город Шелестких Тополь, при самісінькій доріжці я завважила латочку конюшини. Щось змусило мене нахилитися й розглянути її ближче, і — віриш, Гілберте? — одразу три квітки мали на собі по чотири листочки! Ото знак! Проти цього були безсилі навіть Прінгли. А я відчула, що жоден банківський клерк не має ані найменшого шансу тут оселитися.

Кухонні двері виявилися відчинені: хтось вочевидь був удома, тож нам не довелося зазирати під квітковий горщик. Ми постукали й до нас вийшла Ребекка Дью. Ми одразу збагнули, що це