Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Ви їдете до Хробричок? Справді?

— Тай, до Хробричок.

— Може, до Хробриць, панночко?

— Та ні... я добре знаю: до Хробричок.

Кондуктор, блондин, з волоссям, ніби з клоччя, та соромливим, поцяткованим віспою обличчям, червоніє під вичікувальними поглядами пасажирів і швидко кліпає споловілими віями.

— Ще досить далеко. І не по дорозі. Зупинки там, де була колись, уже немає. Коли б ви зійшли в Хробрицях, було б ближче. Через озеро пороном.

— Овва! — своїм протяглим поліським співом встряває до розмови солдат.— Порон був, та загув...

— Все одно,— заперечує йому робітник,— краще було б зійти в Хробрицях.

— Не знала про це...

— Шкода.

— До Бялосвлі, панночко, їдь! — несподівано напирає на дівчину тітка з кошиком.— Джерело там знайшли чудодійне, натуральне, все лихо з людини висмоктує.

— Ніяке не натуральне, матусю, а мінеральне.

Власниця кошика насуплюється й суворо, осудливо дивиться на безвірника, здорованя в поношеному светрі; їй, одначе, доводиться добряче задерти голову, щоб сягнути поглядом окулярів на його зарозумілому носі.

— Ти мене, добродію студенте, не виправляй, не вчи. Натуральне чи мінеральне, всяке від бога.

Агнешка й кондуктор обмінюються несміливими посмішками, обоє задоволені тим, що стороння цікавість знайшла собі новий об’єкт і нових акторів. Та передчасно.

— Ну, то як? Ви не передумали? — голосно запитує солдат.

І знову — ота нестерпна, незрозуміла облога очей, уважних, здивованих або й глузливих. Чийсь незміцнілий фальцет, загублений в тисняві, перериває мить тиші блазенським вигуком:

— Файні хлопці в Хробричках! Самі зеемпівці![1]

Кондуктор брязкає по металевому бильцю проколювачем, і автобус стишує хід, зупиняється.

— Якщо вже так, висадимо вас тут.

— А звідси далеко буде?

— Ну... кілометрів зо два, напевне. Тримайтеся ліворуч, ввесь час берегом, понад водою. Гребля доведе.

Агнешка силкується бути спокійною. Ах, коли б уже!.. І чому вони так видивляються на мене?.. Спотикається об ноги підлітка, що сидить біля дверей, на приступці. Це, Здається, він вихопився з отим дурнуватим вигуком про гарних хлопців: нахабне обличчя, маленькі очиці... Коли б такого мала, якби такого змушена була... Думка ця пробігає блискавично, оком не змигнути... Флокс втрачає рівновагу й випадає за відчинені вже двері, в посивілий від пилюги бур’ян над канавою. Ну й огидний же тип! Його блазенський голос доходить до Агнешки аж тепер, немовби за мить до цього вона була глухою й не вловила суті тих останніх слів, якими він обдарував її на прощання. І аж зараз ті слова зринають в пам’яті, звук за звуком, у стихаючому шумі автобуса, оповитого білою, як борошно, курявою, що підіймається за його п’яною кремезною спиною й, нарешті, закриває її зовсім. Уже я його не дожену, не дожену. А гукнув їй на прощання той шмаркач отаке:

— Готуй, дівчинко, револьвер! Знадобиться!

Ніхто більше не вийшов з автобуса на цьому відлюдному роздоріжжі. Навкруги, аж до обрію, по-осінньому тихо, дуже тихо. Тільки Флокс на руках Агнешки скавучить, ніби на щось нарікаючи. Агнешка стишує ту скаргу легеньким ляпанцем, однак і це не розвіює відчуття самотності. Дівчина згадує про бінокль, виймає його з кишені куртки й чіпляє на шию. Безлюдно. Анікогісінько. Ліворуч — вигин озера, праворуч — мокрі луки, безладно покраяні канавами, ген за озером — контури якогось селища, напевне, отих Хробриць, де краще було б їй зійти з автобуса. А навпроти від розтертого на порох шосе збігає до мокрих луків ледве помітний, низький вал греблі, поцяткований латками калюж, що, напевне, ніколи не висихають. Нічого вже тут більше не побачиш. Поволі дівчину поймає холодна заповзятлива рішучість. Агнешка наморщує чоло з невеликим навскісним шрамом біля самих корінців волосся, закушує губи, як завжди в нелегкій ситуації, а може, ще й тому, що, як і всі жінки, знає, що в хвилини важкого роздуму ті її губи стають наївними й по-дитячому надутими. Здіймає з себе куртку, просовує її рукави попід ручки валізи й несесера, зав’язує вузлом та й завдає собі на плечі весь отой скарб. Флокса вмощує в полу куртки, як у гамачок. Готово. Як добре йти на шту-урми ске-ель[2], дійдемо якось. Флоксе, сирітко, гарно ж тут, правда? Подобається нам, радіємо, добре ж нам буде, правда? Флоксе, а як ти гадаєш, кого то волочать коні по греблі на мотузці, лицем до землі? Чи, бува, не якусь дівчину молоду? Ах, цуцику, що це ти вигадуєш? Все те хіба що сміху варте. Гарні хлопці, самі зеемпівці. Це чудово, Флоксе... боїшся? Бо я вже не боюсь анічогісінько.

Велика сіра ропуха стрибає в багнисько просто з-під її ніг — і Агнешка, злякано скрикнувши, точиться назад, упускає додолу свій багаж. Сердячись і водночас соромлячись, вона квапливо підіймає його. Тепер іде вже рівною ходою: ...шу-шум, у вухах шум; у вухах шум, а в жилах невга-амовна