Читати книгу - "Скорочено Тарас Бульба"

Прекрасна панночка кинулася в Андрієві обійми, охопивши його білосніжними, чудесними руками, і заридала. Цієї миті вбігла з радісним криком татарка. "Врятовані, врятовані! — волала вона.— Наші ввійшли в місто, привезли хліба і зв'язаних запорожців!" Але ніхто її не чув... "І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!.. Вирве старий Тарас сивий жмуток волосся зі своєї чуприни і прокляне і день, і годину, в яку породив на сором собі такого сина".

VII

Уранці в запорізькому таборі було гамірно, відчувався рух. Виявилося, що козаки, які розташувалися перед бічними міськими воротами, вночі напилися замертво. Узявши частину п'яних у полон і перебивши решту, польські війська ввійшли до міста — на щастя, лише з невеликою кількістю припасів.

Дізнавшись, що поляки полонили запорожців сонними, козаки розпочали словесну битву з неприятелем, який так і висипав на вал. Не витримавши "в'їдливого козацького слова", поляки відчинили міську браму, і звідти виступило військо. Звідусіль ударили по ворогові козаки, і почався бій. Незабаром поляки відчули, що запорожці беруть гору, і знову сховалися за міською брамою.

Довго не лягали спати цієї ночі козаки, і найдовше за всіх — старий Тарас. Від єврея Янкеля, що побував у місті, він довідався, що Андрій перейшов до ворогів. Старий поклявся тепер помститися полячці, яка причарувала його сина.

VIII-ІХ

Прийшла звістка, що на Січ напали татари, награбували багато добра і забрали в полон козаків, які лишилися там. Щоб виручити товаришів з польської і татарської неволі, частина запорожців на чолі з кошовим отаманом вирушила в погоню за татарами, а друга частина залишилася, обравши своїм наказним отаманом Тараса Бульбу.

За рухом і гамором у місті Тарас зрозумів, що готується бій, і звернувся до козаків із промовою: "Хочеться мені вам сказати, панове, що таке є наше товариство. Немає зв'язку святішого! Батько любить своє дитя, але це не те, братці, любить і звір своє дитя. Але поріднитися душею, а не кров'ю, може одна тільки людина. Бували і в інших землях товариші, проте таких, як на Русі, не було. Нехай же знають вороги, що значить у нас товариство! Якщо вже на те пішло, що помирати,— так нікому ж із них не доведеться так помирати!.. Не вистачить на те мишачої натури їхньої!"

Усіх глибоко зворушила така промова, пройнявши до самого серця. А з міста вже виступало вороже військо, гуркочучи в литаври і труби.

— А що, пани? — перегукнувся Тарас із рештою козаків.— Чи є ще порох в порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не сконала козацька сила? Чи не зламались козаки?

— Вистачить іще, батьку, пороху! Згодяться ще шаблі; не згинула козацька сила; не зігнулися козаки!

І рвонулися знову козаки так, ніби і втрат ніяких не зазнали. Скрізь тікали й ховалися розбиті поляки. "Ні, ще не зовсім наша взяла!" — сказав Тарас, дивлячись на міські стіни, і був правий.

Відкрилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Попереду нісся витязь красивіший за всіх; на руці його звивався шарф, пошитий руками першої красуні. Так і остовпів Тарас, як побачив, що це був Андрій. А тим часом молодий витязь, прагнучи заслужити пов'язаний на руку подарунок, сипав удари ліворуч і праворуч. Не втерпів Тарас і заволав: "Своїх, бісів син, своїх б'єш?.". Та Андрій не розрізняв, хто перед ним, подумки бачачи тільки білосніжну шию, плечі й кучері своєї полячки.

На прохання Тараса козаки заманили Андрія до лісу. Щодуху полетів він за козаками і трохи було не наздогнав одного, як раптом чиясь сильна рука ухопила за повід його коня. Обернувся Андрій: а перед ним Тарас! Ніби школяр, який, ганяючись за товаришем, раптом наскочив на вчителя, що заходив до класу, миттю притих Андрій, згас його скажений порив.

— Так продати? Продати віру? Продати своїх? Стій же, злазь із коня!

Покірно, мов дитина, зліз Андрій з коня і ні живий ні мертвий зупинився перед батьком:

"Стій не рухайся! Я тебе породив, я тебе і вб'ю!" — сказав Тарас і, відступивши на крок, зняв з плеча рушницю. Блідий мов полотно стояв Андрій; його вуста тихо промовляли чиєсь ім'я; але це не було ім'я вітчизни чи матері, це було ім'я прекрасної полячки. Вистреливши, Тарас довго дивився на бездиханне тіло. "Чим був не козак? — думав він,— і станом вийшов, і чорнобровий, і лице, наче у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно!"

Під'їхав Остап і сказав, що треба поховати Андрія, але тут прийшла звістка, що на підмогу неприятелям прибула свіжа сила, і ліс оточений. Поміж деревами скрізь показалися вершники з шаблями і списами. "Остапе!.. Остапе, не піддавайся!" — кричав Тарас, вихопивши сам шаблю. Але "уже в'яжуть, уже беруть Остапа". Тарас став пробиватися до сина, але ніби важким каменем вдарило його тієї самої миті. "Упав він, наче підкошений дуб, на землю. І туман покрив його очі".

Х-ХІ

Вірний товариш довіз посіченого і майже бездиханного Тараса до самої Запорізької Січі і вилікував його травами. Через півтори місяці він став на ноги, одначе був "помітно похмурий і смутний". Загинули всі його старі товариші, навіть ті, що вирушили в погоню за татарами, все було тепер новим на Січі. Байдуже дивився Тарас на все і, тихо, понуривши голову, говорив: "Сину мій! Остапе мій!"

І не витримав Тарас. Знаючи, що його голову