Читати книгу - "Ромео і Джульєтта, Вільям "

Самсон

Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг. Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш.

Абрам

Та вже ж не кращому.

Самсон

Гаразд, синьйоре.

Грегорі

(до Самсона)

Скажи - кращому: сюди йде небіж мого господаря.

Самсон

Авжеж кращому, синьйоре.

Абрам

Ви брешете.

Самсон

Виймайте мечі, якщо ви мужчини. Грегорі, а покажи-но їм твій знаменитий удар.

Б’ються.

Входить Бенволіо.

Бенволіо

Схаменіться, дурні! Мечі сховайте в піхви. Ви самі не тямите, що робите.

(Вибиває мечі в них із рук)

Входить Тібальт.

Тібальт

Що! Б’єшся ти серед негідних слуг?

Бенволіо, поглянь. Ось смерть твоя.

Бенволіо

Я їх мирив. Сховай меча у піхви

Або рубай, щоб їх розборонити.

Тібальт

Меч у руках, а мир на язиці?!

Ненавиджу це слово я, мов пекло,

Як всіх Монтеккі, як тебе самого.

Обороняйся ж, боягузе!

Б’ються.

Входять декілька прибічників обох родин і втручаються в сутичку; згодом вбігають кілька городян із киями.

1-й городянин

Гей, алебард, київ! Мерщій! Лупцюй їх!

Городяни

Смерть Капулетті! Бий їх! Смерть Монтеккі!

Входить Капулетті в халаті, за ним синьйора Капулетті.

Капулетті

Що тут за гамір? Де мій довгий меч?

Синьйора Капулетті

Ні, костур, костур! Нащо вам той меч?

Капулетті

Меча, кажу! Іде старий Монтеккі,

Мені на глум махає він мечем.

Входять Монтеккі й синьйора Монтеккі.

Монтеккі

Ти, підлий Капулетті!

(До дружини)

Не тримай.

Синьйора Монтеккі

До ворога не підпущу й на крок.

Входить князь з почтом.

Князь

Бунтівники ви! Вороги спокою! 6

Мечі плямуєте ви кров’ю ближніх.

Ви чуєте? Спиніться, люди! Звірі!

Ви згубний пломінь люті й ворожнечі

Потоком пурпуровим з власних жил

Гасити ладні раз у раз. Із рук

Додолу кидайте криваву зброю

І слухайте, що скаже в гніві князь ваш,-

Інакше ждуть на вас страшні тортури.

Утретє вже за слово легковажне

Ти, Капулетті, й запальний Монтеккі,

Тривожите ви чварами все місто!

Утретє сиві жителі Верони,

Свої пристойні вбрання поскидавши,

До рук старих стару хапають зброю,

Ущент поточену іржею миру,

Щоб вашу лють іржаву гамувати.

Коли ще раз стривожите Верону,

За спокій ви заплатите життям.

На цей раз - хай розійдеться весь натовп -

Ви, Капулетті, йдіть слідом за мною...

А вас, Монтеккі, жду я по обіді

В тім замку, де ми чиним здавна суд,

Щоб нашу волю вислухать надалі.

Під страхом смерті всім велю - розходьтесь.

Виходять усі, крім Монтеккі, синьйори Монтеккі та Бенволіо.

Монтеккі

Хто знов підняв цю стародавню чвару?

Скажіть, небоже, ви були при цьому?

Бенволіо

Тут слуги ваші й ваших ворогів

Зчепилися, коли я підійшов.

Я вихопив меча - рознять хотів їх.

Враз налетів на нас Тібальт завзятий

З оголеним мечем в руці й почав

Зухвало ним махать над головою,

Повітря розтинаючи, а вітер

Свистів лише у відповідь йому.

Немов глузуючи. Я став до бою.

Зібравсь народ. Зчинився бій, та князь

З’явився тут і сварку припинив.

Синьйора Монтеккі

Хто бачив сина? Де ж Ромео мій?

Як рада я, що він не встряв у бій.

Бенволіо

Ще до пори, коли ранкове сонце

У сходу золоте вікно зорить,

Пройтись я вийшов, щоб розвіять тугу.

І раптом бачу в гаї сикоморів,

Що розрослись за мурами на захід,

Ваш син гуляє у годину ранню.

Його догнать хотів я. Він помітив

Мене і зник в гущавині лісній.

Я по собі це почуття вже знаю,

Коли буваєш зайвим сам собі.

І прагнеш від усіх десь заховатись...

Тож через те за ним я й не пішов,

А обминути вирішив того,

Хто сам людей минає в самотині.

Монтеккі

Не раз його там бачать рано-вранці.

Росу блискучу множить він сльозами,

До хмар небесних хмари додає

Зітхань глибоких. А коли на сході

Встає над обрієм веселе сонце

І починає піднімать заслону

Аврориного ложа, 7 раз у раз

Мій син сумний тікає від проміння

І замикається в своїх покоях;

Фіранками вигонить денне світло

І штучно створює цим темну ніч.

Похмурий, чорний сум біду віщує,

Як щось його завчасно не врятує.

Бенволіо

Скажіть, в чім річ, мій благородний дядьку?

Монтеккі

Не знаю: я цього не чув від нього.

Бенволіо

Чи ви хоч намагались розпитати?

Монтеккі

Не тільки я, але й найкращі друзі.

Та в почуттях він сам собі порадник,

А чи хороший, не скажу цього.

Він мовчазний і потайний безмірно,

Так неохоче розкриває серце,

Як брунька, що робак її гризе,

Коли вона іще не розгорнула

В повітрі ніжних пелюстків своїх,

Не віддала краси своєї сонцю.

Якби знайти причину тій печалі,

То швидко ми б і ліки підшукали.

Входить Ромео.

Бенволіо

Ось він іде. Прошу вас, відійдіть.

Я розпитаю, все з’ясую вмить.

Монтеккі

Так, розпитай! Ти зробиш добре діло...