Читати книгу - "Листи, Федькович Юрій"

Дозвольте, Ваша милість, ще раз висловити мою подяку й пошану і назавжди залишитися Вашої милості відданим слугою.

Федькович, лейтенант

Кезди-Вашаргели, 6/7 1861

10 грудня 1861 р., Кезди-Вашаргели

Любий друже!

Сто разів намірявся відповісти на Твій такий милий моєму серцю лист від 21 жовтня ц[ього] р[оку], але ніяк не міг відважитись на це, бо нічого приємного не можу Тобі написати,- і жаль мені, бо Ти така благородна душа і зробив для мене так багато добра!

Чому відрікся від своєї віри, своєї батьківщини 9 - чому, моє вірне серце, що вони Тобі зробили? Покинути країну, сповнену пісень, поезії, і переїхати туди, де каса є вівтарем, а таблиця множення - найсвятішим!?

Справді, не можу Тебе зрозуміти, любий, добрий Антоне; Ти для мене - вічна загадка, мій вічний антипод. Напевно, тому Ти такий любий мені, бо Ти моя протилежність. І клянусь богом,- я не кривлю душею, повір мені,- що я Твій друг, але також і Твій Верріна, 10 в той час як Ти для мене Фієско,- той Фієско Шіллера, який хотів визволити свою батьківщину з метою її пригноблення. І я теж більше нічого не можу сказати, як говорить цей Верріна, власне Шіллер: Фієско скине тирана - це так; Фієско стане найбільшим тираном Генуї - це ще певніше! [...]

Ти, мабуть, сповнений щастя, але дивною є людина, яка гадає: те, що її робить щасливою, так само мусить ощасливити й інших. Чи пам’ятаєш, як подібне місце я зачитував Тобі з «Довбуша»? Ти тоді погодився зі мною і сказав, що нема такого щастя, яке було б щастям для всіх. Але досить того, мій любий дорогий Фієско,- Антоне, хотів я сказати,- що в Галичину Ти не приїдеш як реформатор! І справді, навіщо це? Щоб знайти Веррін у своїх друзях? Будь щасливий, мій сердечний брате, бо Ти цього заслуговуєш, але не шукай свого щастя у нещасті мільйонів. Вибач! А тепер далі.

Ти колись був такий добрий і попросив мою фотографію. Висилаю таку, яку можна було зробити у Кезди-Вашаргелах, а як буде нагода - коли поїду у Кронштадт, 11 - обіцяю вислати кращу.

Твоя думка про мої поезії, котрі я мав честь Тобі вислати, 12 хороша. Зараз вони саме друкуються, 13 і незабаром, якщо Ти цього бажаєш, матиму щастя вручити Тобі один примірник. Як сприймуть мої поезії, ще не знаю, але сподіваюся на краще. До речі, Дідицький мені пише: 14

«Повірте мені: о ваших поезіях такий маю суд, що і найменшу пісеньку, яку лиш напишете,- достойно, а навіть святим обов’язком єсть напечатанням обнародувати. Ви є-сте природний поет, а що лише напишете - буде поезія. Всі ми більше на книжках виучені поети - скоро не овладіє котрого з нас грішний дух ароганції - всі ми уступим вам приналежне первоє місце, яке предначертав вам серед народу Русі співацький єї геній. Маючи то предназначенє записане в книзі судеб вишніх, ви уже ніяк не в силах вирватися із чародійного руської поезії круга, як не мог того до самої смерті доказати Тарас Шевченко. Ваша доля і задача велика: маєте співати руському народу півцем єго найвірнішим, а молодим поетам Русі - [бути] приводником і образом. Будьте лиш вірні всему тому, що в грудях ваших поезійов грає, і творіть по власному вдохновенію, по любві к народу, із котрого ви вийшли і до котрого душу вашу судьба прикувала. Я з моєї сторони неісповідимо тим щастям радуюся, яке мені послі друга вашого г. Кобилянського достаєся,- що можу вас з честійов представити святой моєй Русі» - і т. д., і т. д.

Так, шляхетний дорогий друже, Ти був перший, хто проклав мені дорогу до храму мого народу, перший, хто повів мене у лавровий гай! А я змушений сьогодні в знак подяки робити Тобі такі гіркі закиди - яка невдячність! Так, я розумію, але повір, я не міг інакше, тому що інакше мусив би почервоніти, якби коли-небудь писав слово «друг».

Чи не був Ти моїм ангелом-проводирем до храму честі? Чи не міг би Ти провести мене до храму щастя? Я все ще не знайшов постійного свого місця. Чи Ти не настільки знайомий з Дідицьким, щоб попросив його допомогти отримати мені скромну посаду церковного хориста, або вчителя, або щось подібне. Адже я нічого не хочу, крім шматка хліба і права носити сардак і кресак - чи ж не скромне бажання? Я чув, що у Львові споруджується русинський театр,- можливо б, я там влаштувався?

Із мого одруження нічого не вийшло: сватали-сватали за мене, а за присяжного сина дали! 15 О доле, доле! Чи не вартий я стільки, як кожний селянський юнак?.. Чи не скажеш мені, дорогий Антоне, щоб я пустив собі кулю в лоб? Або, може, порадиш, щоб я узяв ліру і пішов співати по Галичині від хати до хати? Та ж люди мене засміють, бо я ще молодий; крім того, є ризик бути арештованим за бродяжництво. Я охоче пішов би з лірою, та потрібно на щось опертися,- і, можливо, Ти мені це забезпечиш. О, як шкода, що Ти не дістав посади священослужителя,- неодмінно узяв би мене церковним хористом, але навіть це мені не судилося.

У Тебе, до речі, духовна освіта, тож висповідаюся Тобі, що маю на душі, як перед богом. А знаєш, чому я не пішов на пенсію? Бо мені заборонили носити сардак і співаючи ходити від села до села. Mea culpa! 16

Мадам Марошані навіть не потрудилася відповісти на мій лист, якого Ти прочитав. Мабуть, вона боїться, що колись і моя селянська натура не витримає і на неї упаде гнів. Але ж Ти обіцяв мені листа - чому ж не