Читати книгу - "Листи, Федькович Юрій"

На цьому кінчаю і сердечно прошу не гаятися з відповіддю,- в усякому разі відпиши скоріше, ніж я відповів Тобі, бо я тільки помстився за Твоє тривале мовчання. Ну, тепер прошу пробачення і цілую Тебе багато-багато тисяч разів у Твоїй далекій новій батьківщині.

З великою пошаною - Твій щиро люблячий друг

Федькович

Кезди-Вашаргели, 10/12 1861

16 березня 1862 р., Кезди-Вашаргели

Слава Сусу Христу!

Простибіг Ти, братчику, за Твою карту, та най Ти господь святенький заплатить здоров’ячком за Твій труд. Але не гадай, що Ти мене зажурив, бо я ще, до Тє пишучи, знав, що з того усего нічо не буде,- а так шкода кождого слова, що о тих річах говоримо,- воліємо ми о чім іншім побалакати. 17

Пишеш, що Ти банно, чому Ти люди періже не пізнав,- от і я то само на себе баную. Але цить, най Ти уповім. Писав ми раз п. Кобилянський з Вроцлава, що Марошанка мала десь казати, що то я таки «простий собі Федько». Добре і так, гадаю я собі, та й удіяв-сми до неї карту, як-сми сам уже розумів, а она ми на тото зараз і відповіла,- а що відповіла, то, будь ласкав, та прочитай сам здоровенький, а відтак скажи ми, чия правда: тут, бачиш, не інак, але або обоє брешуть, або обоє правду кажуть,- я про себе самого правди си лиш держу.

Що Ти мене, братчику, обсудив, то ми не дивниця, та й і не серджуси на того, бо знаю, що мене ніхто в світі ще не зміркував та й і не годен зміркувати,- а відки Ти би мене мав пізнати? Кажи Ти кілько хоч, що мнє знаєш, коли я знаю, що Ти мене все-таки не знаєш.

Пан Кобилянський чей си не подивує, що з ним си вже більше не переписую, бо я собі на чолі написав, аби відтепер си ліпше дивити, з ким собі си заходити. «За твоє жито ще тебе і бито»,- каже одна приповідка, а коби ї чоловік не забував, то би не раз багато ліпше гостив.

За прислані книжечки дякувати Ти, любчику, цілим серцем. А коли би Твоя воля та й ласка, пришли ми ще дечого, а найдужче Тє прошу о Шевченкові письма, бо як їх читаю, то не інак, але сми в раю; пришли, сокілку, а я Ти дуже красно подякую. Лиш коли що шлеш, то не шли на Твій кошт, але на мій, бо так си не повинно, аби Ти задля мене ще си і кельтував.

Шкода, що не знаю, котрої днини соловій наш, Шевченко, си упокоїв, але Ти, чей, будеш ласкав та ми напишеш. Буду си старати, абих хоть якийсь сонат на ухо видумав та на «Вечерниці» 18 післав, бо вір ми, що я тепер якийсь такий не по своїй волі та студжений, що таки очевидки нидію та боюси, що далі загину,- боюси, кажу! Або ж не ліпше сто раз гинути, ніж так тривати, як я от триваю,- що ні сплив, ні втонув?

Але так, душко: чи на померший день Шевченки що напишу, ци ні, то я тої днини наше войськове козацтво до себе спрошу та будемо пам’ять нашого Віщуна хоть співанков та думов при зеленім вині або на солоденькім меду обходити,- пришли ми лиш, братчику, єго біографію та май дещо, абих мав тої днини нашим парубкам що уповісти та прочитати. Ци у вашім студенім Львові хто о нім спом’яне, ци ні, але хоть бідні вояки най не будуть послідні, що свого покойного Бояна-свята пожалують.

Майси в гаразді та в добрім здоров’ї, любчику, та не забудь, що я

Твій вірний друг

Федькович

Кезди-Вашаргели, 16/3 862

Весна 1862 р., Кезди-Вашаргели

Слава Ісусу Христу!

Я уже такий чоловік раз на світі, що мене аби дитина - з путі зіб’є, а такого чоловіка не може господь дужче помилувати, як коли му щирого приятеля нагалить,- от як Тебе мені. Простибіг Ти, брате, та й не бануй на мене за се слово, бо Ти не годен зміркувати, яке оно мені дороге. Брате милий, я здаюся зовсім на Твої руки - поводи мнов, як сам розумієш, а будеш мати в бога ласку за мене, бо видиш сам здоровий, який я повійвітер.

За Марошанку і не пригадуй ми більше - пльотка пльотков була та й буде; шкода лиш, що Ти ся о ній тілько розписав. Де я тогді лишень розум мав, коли я ся через одно нічо на одного Кобилянського міг погнівати, що я го, може, і не варта. Але я знаю, що він мене простить,- овшем, коли Ти за мене добре слово даш,- а тим часом я сими дни самий до него напишу.

За Дідицького не маю Ти багато що і казати, бо мнє серце болить, що-м ся так опарив. 19 Але кажуть, що хто ся кип’ятком обіжже, то і на студену воду дує,- так буду і я відтепер робити, бо вже бачу, що я не Лафатер. 20 Я до него писав, як до свого батька ріднесенького, що го вже не маю, 21 а він пустив мене на публіку. Більше не потрібно нікому знати, хто хоче Дідицького пізнати. Sapienti sat. 22

«Auch eine originelle Studie», 23 - пишеш ти, а так, гейби се ся до Тебе пило. Якби се так було, то бігме боже, що би-м Ти ся відразу признав, але присягаю Ти на гробі мої сестрички, що ї вже не маю, 24 що се ся не до Тебе напивало, але до самого п. Дідицького. Коби-с Ти знав, як тото він до мене красно писав, доки я му ще мої думи не поприсилав, а відтак? Але най: колись, як