Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.

Добре відомо, що я мало публікувався. Я кажу «добре відомо», покладаючись на свою репутацію в широкого загалу, на яку заслужив завдяки своїм пригодам у далеких від мистецтва галузях. Моє ім’я стало відомим, але, на превеликий жаль, не завдяки письменництву. Як письменник я досягнув і, поза сумнівом, досягну надзвичайно мало. Імовірно, це парадокс усього мого життя, і саме над його абсурдністю я невпинно розмірковую: драматична історія, що чекає на вас попереду і що так не схожа на решту моїх творів, цілком може виявитися моїм єдиним «бестселером». У ній, безсумнівно, є кричущі елементи драми, «надзвичайні» події, які так подобаються простим людям. Через неї мені навіть довелося здобути власну порцію слави від перебування на «першій шпальті газет». Так псуються витвори мистецтва і так само псуються цілі людські життя, поки ми кліпаємо й хутко женемося вперед. Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.

Я не намагатимусь описувати тут свої опубліковані твори. У контексті того, про що я вже згадував вище, про них чимало говорили, але боюся, що їх не читали. У двадцять п’ять я видав один скороспілий роман. І ще один роман, чи пак квазіроман, — коли мені було сорок. Також я опублікував невеличку збірку «текстів» чи «нарисів», яку сам не назвав би філософською працею (можливо, Pensées[1]). Мені не було відведено вдосталь часу, щоб стати філософом, і я лише почасти жалкую про це. Лише перекази й магія не губляться в часі. Мабуть, не гірше за філософію мистецтво вчить нас того, наскільки крихітне наше розуміння. Творчість завжди вкрита серпанком зневіри, і це, я переконаний, відомо кожному митцеві. У мистецтві, як і в моралі, ми не помічаємо видатних речей, кліпнувши в найважливішу мить. А коли відбувається ця «найважливіша мить»? Велич у тому, щоб упізнати її та спромогтися втримати, розтягнути. Але для більшості з нас простір між «мрію, що настане час» і «занадто пізно, усьому край» занадто крихітний, щоб у нього можна було прослизнути. Тож ми весь час щось утрачаємо, невиразно сподіваючись, що нам завжди буде надано можливість спробувати ще раз. Мої власні думки швидко втрачали новизну. Деякі з них я руйнував, передчасно взявшись за них, а інші — через те що вони безперервно крутилися в голові й помирали, навіть не народившись. За одну-єдину мить ідеї перетворювалися з туманних, не промовлених уголос мрій на застарілі історії, які вже нічого не врятує. Цілі романи існували в самих лише назвах. Можливо, комусь здасться, що три тоненькі книжечки, які з’явилися серед цієї розрухи, — недостатнє підґрунтя, щоб називати себе священним титулом «письменник». Але насправді (так і хочеться додати «звісно ж») моя віра в себе в цьому плані, моє відчуття абсолютної приреченості долі, навіть фатальності ніколи не слабшали та не коливалися. Я «чекав» не завжди терпляче, але принаймні в останні кілька років моя переконаність посилювалася. Відчував, що за серпанком майбутнього ховаються видатні звершення. І хай засміється лише той, хто теж чекав так довго. А якщо виявиться, що ця невеличка замальовка і є моя доля, вінець усіх моїх сподівань, чи не почуватимусь я ошуканим? Звісно ж, ні, бо проти цієї темряви людина безсила. Жоден із нас не має права турбувати божественну силу. Усе, на що ми здатні, — це чекати, чекати і знову чекати. Примітивним мотивом цього починання стала потреба розповісти правду про те, що весь час фальсифікувалося та спотворювалося; а ще розповісти про диво, яке досі залишалося таємницею. А що я митець, ця оповідь перетворилася на витвір мистецтва. І нехай він виявиться гідним тих глибинних причин, через які з’явився на світ.

Мені варто трохи детальніше розповісти про себе. Батьки мої тримали крамничку. Це важливо, хоча й не так, як думає Френсіс Марло, і точно не через те, що він собі гадає. Я згадав Френсіса першим із моїх «персонажів» не тому, що він найважливіший: він узагалі неважливий і не надто пов’язаний із перебігом описуваних подій. Боюся, у цій історії він так само другорядний помічник, як і в житті. Бідолаха Френсіс ніколи не стане героєм хоча б чогось. З нього вийде ідеальне п’яте колесо до будь-якого возу. Але я роблю його талісманом своєї оповіді частково тому, що суто механічно саме з нього все почалося, і якби одного дня він не… і так далі, то я б ніколи… і так далі. Ось вам черговий парадокс. Людині варто постійно розмірковувати про абсурдність випадковості, це навіть повчальніше за роздуми про смерть. Частково я надаю Френсісові особливе місце, через те що з усіх головних героїв цієї драми лише він не вважає мене брехуном. Я дякую вам, Френсісе Марло, якщо ви досі живий і вам випала нагода прочитати ці рядки. Пізніше знайшлася ще одна людина, яка повірила в мене, і це означало безмежно більше. Але тоді ви були єдиним, хто бачив і розумів. З іншого боку вічності, яка минула від часів тієї трагедії, я вітаю вас, Френсісе.

Отже, мої батьки тримали крамничку з канцтоварами в Кройдоні. Там щодня продавали газети й журнали, папір для записів і жахливі «подарунки». Ми з моєю сестрою Прісциллою жили в тій крамничці. Тобто не те щоб по-справжньому їли там і спали, хоча дійсно частенько пили чай і в мене збереглися «спогади» про те, як я дрімав під прилавком. Крамниця була домом і міфічним маєтком нашого дитинства. Деяким дітям пощастило: у ранні роки життя в них були двір, краєвид, якесь «місце проживання». У нас була крамниця: її шафки, її полиці, її аромати, її нескінченні порожні картонні коробки, навіть її особливий бруд. Це був убогий, неприбутковий магазинчик. Наші батьки були вбогі, неуспішні люди. Вони обоє померли, коли мені було трохи за тридцять, — спочатку батько, а невдовзі по ньому й мама. Вони дожили до дня, коли побачили