Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

— Про що думаєш, племінничку? — питає мій рятівник, досі посміхаючись.

— Я — дівчинка, — випалюю. — І з цим нічого не вдієш.

Він сміється. На сонці зблискують два жовті зуби. Мені згадуються оповідки про чолов’яг, у яких виростали золоті зуби.

— Я знаю, — відповідає. — Хоча для нас обох було б краще, якби ти була хлопцем.

Він пильно розглядає мене, у його очах ховається якийсь намір.

— Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?

— Так, — відповідаю, — голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?

— Я про все тобі розповім, — промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. — Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.

Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.

Щоразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.

Це був перший день весни.

2

Це історія про чарівний камінь. Її розповіла мені бабуся. А ще це історія мого імені.

* * *

За романом[3], богиня Нюва хотіла залатати небозвід. Вона розплавила скелі та зробила з них 36 501 кам’яну брилу, але використала лише 36 500 — один камінь залишила.

Цей камінь був здатним переміщатись як завгодно. Він міг виростати завбільшки із зáмок або зменшуватися до розміру часникової головки. Зрештою камінь вирішив служити богині. Але оскільки так і не знайшов собі застосування, то почав день за днем скніти, вважаючи себе негідним і соромлячись власної непотрібності. Одного разу на камінь натрапили даоський священник і буддійський монах. Їх глибоко вразила його магічна сила, тому вони вирішили забрати камінь із собою в мандри. Так він опинився у світі смертних.

Минуло багато років, і на світ народився хлопчик із чарівним нефритом у роті. Кажуть, що камінь відродився в цій дитині.

Що ж було далі? Хлопець закохався у свою молодшу кузину Лінь Дайю[4], хворобливу дівчину, яка залишилася без матері. Проте родина парубка була проти їхнього кохання й наполягала, щоб він одружився із заможною та здоровою кузиною Сюе Баочай. У день весілля родичі хлопця сховали Сюе Баочай під шарами важкої вуалі, а нареченому збрехали, що то Лінь Дайю.

Коли Лінь Дайю дізналася про цей план, то злягла від хвороби, харкаючи кров’ю. Дівчина померла. Юнак без жодних підозр одружився. Він вірив, що вони з дружиною будуть щасливими й нерозлучними. Та коли хлопець дізнався правду, то збожеволів.

Майже століття по тому в маленькому рибальському селі молода дівчина прочитає цей роман, сидячи під шовковицею, прикладе руку до живота й подумає: Дайю.

Принаймні так мені розповідали.

Я завжди ненавиділа своє ім’я. Лінь Дайю була слабкою. Я пообіцяла собі нізащо не стати схожою на неї. Не хотіла бути понурою, заздрісною чи злопам’ятною. І я ніколи не дозволила б собі померти від розбитого серця.

— Мене назвали на честь трагедії, — скаржилася я бабусі.

— Ні, люба моя Дайю, тебе назвали на честь поетеси.

Мої батьки народились у Джифу, біля океану. Мені подобається уявляти, що їхня зустріч була такою: приплив легенько підштовхнув їх одне до одного течією, коли вони були віч-на-віч. Категоричний наказ, із води. Після весілля вони відкрили крамницю гобеленів і разом керували нею. Мама ткала гобелени, а тато продавав їх дружинам чиновників та іншим багатим купцям. Мама ткала так, що будь-який візерунок — фенікс, журавель чи хризантема — наче сходив з полотна. Фенікс здіймався ввись, журавель вигинався, а хризантеми розквітали. Під матусиними руками гобелени оживали. Не дивно, що їхня крамничка гобеленів стала найпопулярнішою в усьому Джифу.

Потім з якихось причин, про які мені не сказали, а я й не мала бажання розпитувати, батьки переїхали в невеличке рибальське село неподалік міста. Мама не хотіла переїжджати, це я знала точно. У Джифу було багато іноземців, із приморського містечка він перетворювався на переповнений порт, а вона воліла, щоб дитина, яка ще спала в її животику, ходила в школи західного типу, які почали відкривати по всьому місту. Вагітна, з набряклими руками і вже не в змозі переплітати на ткацькому верстаті шовкові нитки для гобеленів у техніці кеси[5], вона чекала, коли я з’явлюся на світ. Перевізники завантажили її ткацький верстат і нитки у двоколісний візок, і мама озирнулася, щоб востаннє глянути на свою улюблену крамницю.

Був кінець літа, коли тато, мама й бабуся прибули в маленьке рибальське село за шість днів їзди від Джифу. У маминому животику я з квасолинки виросла в маленький кулачок. А восени з’явилася на світ, дитина своєї землі. Мама розповідала, що коли я нарешті вислизнула, вона уявляла, що п’є солону воду, яка стікає її тілом униз прямісінько мені в рот, щоб я завжди знала, як знайти дорогу до моря.

Певно, спрацювало. Наше село було біля річки, яка впадала в океан, і в дитинстві я часто бродила вздовж берега та спостерігала за чорногузими чайками, аж поки дійшла до самісінького океану. Я підійшла якнайближче до краю води, рахуючи багатства, які вона в собі таїла: життя, пам’ять і навіть фатум. Мама згадувала море з романтикою, тато — з пошаною, а бабуся — з обережністю. Я ж нічого такого не відчула. Стояла під чайками, стрижами і крячками та відчувала лише себе — ту, яка нічого не мала, ніким не була й не могла нічого запропонувати. Я тільки починалася.

Ми жили в будинку на три прольоти, фасад якого виходив на північ. Багатіями не були, але й не злидарювали. Тато й далі торгував гобеленами, хоча в нашому селі ніхто не мав стільки грошей, щоб дозволити собі мамині вироби. Проте