Читати книгу - "Там, за межею..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пробачте, у Вас не зайнято? — запитав хтось, різко перервавши її роздуми.
— Та ні, присідайте...
За столик сів чоловік років тридцяти. Він був одягнений в потерті військові штани та цивільну куртку. Його обличчя чомусь видалось Афіні знайомим.
— А ти військова? — раптом поцікавився він.
— Доброволець. А...
— Я тебе пам'ятаю. Ми приїжджали на вашу базу в 2014-ому. Я тоді працював в одній з диверсійних груп, у Донецьку. Мій позивний — Адольф. Тепер наша група розпалась, — перервав дівчину він.
— Як і наша, — втомлено пробурмотіла Афіна, ковтаючи холодний суп.
Вона вже збиралась встати і піти на блокпост, але в голові блискавицею промайнула думка: «А якщо...». Вдавши, що нічого не відбувається, купила собі чаю, сіла назад за столик і почала розмовляти з новим знайомим про наболіле — війну, родичів, які чекають вдома, цивільних людей, яким вони всі були непотрібні, а сама тим часом непомітно зробила фото і скинула Степану, в двох словах описавши його історію.
— Візьмемо до нас? — з надією спитала.
* * * * *
Заселившись у штаб-квартиру, Адольф насамперед узявся за налагодження побуту. Поки Степан щодня носив з «Нової пошти» величезні клунки, а Афіна монтувала кліпи, аби ніхто не запідозрив, чим вона займається насправді, Адольф розставив скрипучі армійські ліжка, що чекали свого часу на заваленому мотлохом балконі, та взявся ремонтувати розвалені шафи на маленькій кухні. Квартира, яку розвідники вибрали під штаб, здавалось, пережила не одну війну. Меблі — розтрощені, іржаві труби от-от погрожували лопнути, скло у дверях — розбите і чомусь обклеєне шпалерами. Приведення житла до ладу вимагало чималих зусиль, і Степан був радий, що новоприбулий Адольф узяв на себе весь тягар хатньої роботи.
БІЛОРУС
Крім хатньої праці, Адольф намагався налагодити зв'язки з військовими та іншими добровольцями. Він нікому не розповідав деталей своєї роботи, тому всі дуже здивувались, коли одного дня до їхнього двору заїхав блискучий джип із білоруськими номерами.
— У нас поповнення! — радісно кинувся відчиняти двері Степан. Він здогадувався, про що постійно спілкується Адольф у «вайбері» та фейсбуці, і анітрохи не здивувався, коли до квартири зайшов невисокий молодий хлопчина з чорною спортивною сумкою на плечі.
— Я — Антон, — представився він.
Антон приїхав з Могилева, аби допомогти братньому народові боротися з російськими загарбниками. Адольф випадково натрапив на нього в фейсбуці й запросив приїхати в Краматорськ та спробувати свої сили в новоствореному добровольчому загоні. В своїх вісімнадцять років Антон блискуче розбирався в картографії та володів деякою інформацією про російську армію, бо в довоєнний час відвідав чимало вишколів, які проводились для молоді на російських військових базах під Мінськом.
Антон обрав собі позивний — Ваяр, що в перекладі з білоруської означало «боєць», але розвідники ще довго називали його — Білорус, доки не звикли до незнайомого слова. Довгими вечорами за чашкою чаю Антон розповідав про життя в Білорусі — про те, як вільно ходять по країні російські військові, про дивні закони і жорстку диктатуру, про те, як мало в країні лишилось патріотів, здатних щось змінити. Він щиро захоплювався подвигом українців на Майдані і картав себе за те, що не приїхав у зону АТО раніше.
Афіна саме принесла з пошти планшета з картами «Армії SOS», придбаного волонтерами з діаспори у Франції, і Степан урочисто вручив його Антону. Тепер хлопець цілими днями вивчав нову програму, аби навчитись швидко позначати на ній вогневі точки та коректувати артилерію.
* * * * *
Поки Степан з Адольфом перефарбовували джипа в камуфляж, Афіна взяла Антона-білоруса і майнула на околиці міста, аби ознайомитися з місцевістю. Вдягнувшись у цивільне, рано-вранці розвідники сіли на тролейбус, намагаючись злитися з натовпом вічно заклопотаних мешканців, та поїхали до кінцевої зупинки. Біля невеличкого озера, яке місцеві чомусь називали не інакше, як «квадрат», Афіна присіла на повалене дерево і дістала з похідного рюкзака термоса.
— Каву будеш? — глянула на білоруса.
— Ага, — кивнув той, трохи здивовано озираючись навколо. На фоні труб численних заводів повільно вставало яскраво-червоне сонце. Вдалині за туманом виднілось село. Яснозелені та жовто-золотисті дерева гармонійно вписувалися в ряд невеличких пагорбів, поміж якими дзюркотів кришталево-чистий струмок. У Білорусі Антон не раз блукав по лісу — йому подобалось ходити зарослими стежками наодинці з природою, тому прогулянка під Краматорськом його абсолютно не лякала.
— Рік тому в цих пагорбах ішли бої, — розпочала свою розповідь Афіна. — Вже коли місто звільняли, тут залишилось багато втікачів та партизанів. їхня подальша доля нам невідома. Але на покинутих позиціях могло залишитись щось цікаве. Розумієш, навіщо ми тут?..
Ваяр ствердно кивнув.
Наступні півтора тижні вони вдвох обстежили кожен кущик біля озера-«квадрата». Єдиними, хто міг їх побачити, були мешканці села. Але і вони, певне, думали, що це звичайні цивільні люди. Хоча які цивільні стануть гуляти там, де не так давно точилися бої, і вертатись назад на дорогу в півтемряві з повними пакунками якогось добра, де замість тролейбуса їх чекає свіжопофарбований камуфляжний джип?..
БДЖОЛЯР
Один з будинків у селі Афіні не сподобався одразу. Щоразу, повертаючись з пагорбів, вона ніби відчувала, як хтось свердлить її поглядом з яскраво-білої хати, яка надто виділялась з-поміж інших своєю показною чистотою. Одного разу їй навіть здалося, ніби у вікні на горищі зблиснула оптика, але дівчина подумала, що це цілком могло бути віконне скло, і поспішила розчинитися в наповзаючій темряві.
Вже декілька днів розвідники не ходили до озера, бо на днях отримали багато нових волонтерських посилок, тож підганяли під себе нові маскувальні халати та амуніцію. Афіна мала багато роботи, бо Степан приніс їй невеличкого ящика зі снайперськими приладдями, але її думки чомусь щоразу повертались до яскраво-білої хати. Тому вона, швидко розібравшись з метеостанцією, далекоміром та імпортними засобами для чистки зброї, взяла у складі бінокля і поїхала на озеро, сховавши в блакитний спортивний рюкзак новий маскхалат та гранату-«ефку» про всяк випадок.
Замаскувавшись під пожовклий кущ, дівчина тихо підкралась до хати. Вже вечоріло, і тонкі гардини дозволяли бачити все, що відбувалось всередині. Чоловік років сорока, одягнений в чорний спортивний костюм, готував типову донбаську вечерю — між тарілками з солоними огірками і ковбасою гордо стояли три пляшки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, за межею...», після закриття браузера.