Читати книгу - "Учитель"

Безповоротно порвавши з дядьками, я написав Едвардові; розповів йому, що сталось, та повідомив про свій намір піти його шляхом і зайнятися торгівлею; запитав також, чи не зможе він забезпечити мене роботою. У відповіді я не побачив схвалення мого рішення, але брат зауважив: якщо хочу, то можу прибути в графство -шир, і він побачить, «що можна для мене зробити стосовно роботи». Я приборкав усі почуття і навіть подумки заборонив собі критичні зауваження щодо його листа, спакував валізу й саквояж та негайно вирушив на північ.

Дощового жовтневого дня пополудні, після дводенної подорожі (залізниць тоді ще не було), я прибув у містечко N. Мені завжди чомусь здавалося, що Едвард живе в цьому містечку, але допитавшись, я дізнався, що в закопченому тупикові Біґбен-Клоус розташовані лише фабрика і склади містера Крімсворта; мешкає він за чотири милі від міста, у сільській місцевості.

Був пізній вечір, коли я вийшов коло воріт житла, на котре мені вказали як Едвардове. Коли наблизився до під’їзної алеї, то в непевних сутінках та похмурій імлі, котрі густішали, побачив, що будинок великий і ділянка землі навколо чимала. Зачекавши хвильку на галявині перед ґанком, опершись об високе дерево в центрі, я з цікавістю оглянув Крімсворт Хол.

«Едвард багатий, — розмірковував. — Я так і думав, що йому добре ведеться, але навіть не уявляв, що він — господар аж такого великого маєтку.»

Враз відкинувши всі свої домисли та припущення, я наблизився до парадного входу і подзвонив. Слуга відчинив двері; я назвав себе; він забрав у мене промоклу накидку і саквояж та ввів у кімнату, за вмеблюванням схожу на бібліотеку, де палахкотів яскравий вогонь у каміні, а на столі горіли свічки. Він повідомив, що хазяїн ще не повернувся з ярмарку в N., але вже за півгодини напевно буде вдома.

Полишений сам на себе, я вмостився поруч із каміном у м’якому зручному кріслі, обтягнутому червоним сап’яном; і поки мої очі стежили за спалахами полум’я на розжарених вуглинах та часточками попелу, що з однаковими інтервалами осідали на цеглини перед вогнищем, розум був зайнятий припущеннями стосовно майбутньої зустрічі. У ній багато що було сумнівним, проте одне цілком певним — мені у жодному разі не загрожує жорстоке розчарування; від цього мене убезпечувала поміркованість моїх сподівань. Я аж ніяк не очікував братерської ніжності, що ллється через край. Едвардові листи були не такими, котрі породжують подібні розчарування або дають їм зміцніти. Та все ж, сидячи отак в очікуванні, був схвильований — надто схвильований — сам не знаю, чому. Моя рука, яка так не звикла стискати долоні рідних, міцно зціпилася, щоб заспокоїти дрож, викликану нетерпінням.

Думаючи про своїх дядечків і гадаючи, чи Едвардова байдужість дорівнюватиме їхньому холодному презирству, я почув, як ворота під’їзної алеї відчинилися й застукотіли колеса карети, наближаючись до будинку: це приїхав містер Крімсворт; збігло кілька хвилин, і по короткому діалозі у холі між ним та слугою біля дверей бібліотеки почулися кроки — вони сповістили, що йде господар будинку.

Я все ще зберігав нечіткі спогади про Едварда — такого, яким він був десять років тому — високого, жилавого, несформованого юнака. ТЕПЕР же, коли я підвівся з крісла й обернувся до дверей бібліотеки, то побачив привабливого чоловіка міцної статури, зі свіжим кольором обличчя, гарної будови й атлетичних пропорцій; уже перший побіжний погляд давав відчуття гострого проникливого розуму та швидкості реакції, що проступали як у його рухах, так і в поставі, у погляді й загальному виразі обличчя. Він коротко привітався зі мною і в момент потискання рук оглянув мене з голови до ніг; потім всівся в сап’янове крісло і кивнув, щоб я також сідав.

— Я чекав на вас у конторі в Біґбен-Клоус, — мовив Едвард; я помітив, що його голос мав якийсь різкий акцент, можливо, притаманний йому взагалі; звуки були гортанними, характерними для північної говірки, що різало мені слух, бо я звик до сріблястого звучання мови півдня.

— Власник постоялого двору, де зупинився диліжанс, скерував мене сюди, — відповів я. — Спочатку в мене виникли сумніви, чи правильно він мене зрозумів, адже я не знав, що ви маєте такий особняк.

— О, все гаразд! — відповів він. — Однак мені довелося провести в конторі зайвих півгодини, очікуючи вас — оце й усе. Вважав, що ви прибудете восьмигодинним диліжансом.

Я висловив жаль, що йому довелося чекати; він не відповів, але поворушив вугілля у каміні, намагаючись за цим жестом приховати роздратування; потім знову озирнув мене.

Внутрішньо я був задоволений від того, що в перші хвилини нашої зустрічі не виявив ані теплоти, ані запалу, натомість привітав цього чоловіка спокійно і безпристрасно.

— Чи ви остаточно порвали з Тайндейлом та Сікомом? — поспіхом поцікавився він.

— Не думаю, що надалі спілкуватимуся з ними; гадаю, відмова від їхніх пропозицій є непереборною завадою для наших подальших стосунків.

— Але, — продовжив він, — починаючи наше спілкування, хочу вам нагадати, що «ніхто двом панам служити не може».[2] Знайомство з лордом Тайндейлом несумісне з будь-якою допомогою від мене.

Коли Едвард урешті поглянув на мене, в його очах було щось схоже на безпричинну погрозу.

Не схильний йому відповідати, я вдовольнився внутрішнім монологом стосовно того, як відрізняється спосіб мислення різних людей. Не знаю, як розцінив містер Крімсворт моє мовчання — вважав це проявом непокори чи ж свідченням того, що мене залякала його безапеляційність. Він довго та пильно вдивлявсь у мене, потім зненацька різко встав.

— Завтра, — мовив він, — я зверну вашу увагу на ще кілька моментів, але зараз час вечеряти, місіс Крімсворт, напевно, вже чекає; ви йдете?

Великими кроками він вийшов з кімнати; я поспішив за ним. Ідучи через хол, я розмірковував, якою може бути місіс Крімсворт.

«Чи вона, — думав я, — така ж ворожа до всього, що подобається мені, — така ж, як Тайндейл, Сіком і всі міс Сіком — така сама, як цей люблячий родич, що крокує попереду? Чи все-таки краща? Чи варто мені у розмові з нею виказати хоч частинку свого справжнього «я», чи…?»

Усі подальші припущення зненацька обірвалися, бо я врешті зайшов у їдальню.

Лампа, що горіла під абажуром з матового скла, освітлювала