Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сагибе! Мусите негайно йти!
Я розліпив повіки, і погляд сфокусувався на щедро напудреному обличчі.
— Ви мусите йти, сагибе. Поліційна облава!
Губи її були пофарбовані криваво-червоним, і на кілька секунд моя увага була зосереджена саме на них, а не на тому, що вони промовляли. Лише звук розтрощених меблів та розбитої порцеляни десь дуже поблизу нарешті розвіяв чари. Він, та ще ляпас, яким мене нагородила дівчина.
— Сагибе!
Я потрусив головою, бо отримав іще одного ляпаса.
— Тут поліція, сагибе!
Ці слова я усвідомив. Спробував підвестися на ноги, які тремтіли, немов у новонародженого теляти. Дівчина взяла мене за руку й потягнула до темного коридору в дальньому кінці кімнати, подалі від метушні, що наближалася.
Біля порогу вона зупинилася й махнула вільною рукою.
— Ідіть, сагибе. Сходи в кінці. Вгору до заднього входу.
Я повернувся і подивився на неї. Ще зовсім дівчинка.
— Як тебе звуть? — запитав.
— Не час, сагибе,— сказала вона, повертаючись до кімнати.— Ідіть. Негайно!
Я зробив так, як мені наказали, і ступив у темряву, почув, як позаду вона намагалася пробудити від тимчасового забуття іншого клієнта. Сліпо витягнув руки, намацав слизькі від вологи стіни, відчув під ногами ковзку підлогу, в ніс шибонуло аміачним смородом несвіжої сечі. Подалі блакитне сяйво освітлювало вузькі хиткі сходи. Голова йшла обертом, але я туди дійшов. Коридором прокотилася луна: вигукували накази англійською. Тоді зойкнула жінка.
Я не озирнувся.
Натомість я подався до сходів і глянув угору. Двері на дах були зачинені на клямку, з тонкої щілини між порогом та дошками підлоги проникало трохи світла. Я дотяг себе до вершини сходів, надавив на клямку і вилаявся, бо клята штукенція відмовилася робити свою справу. Я здригнувся: на мене накотила хвиля страху. Стерши піт з очей, спробував сфокусуватися на обрисі клямки. Не схоже, щоб тут був замок, у всякому разі з цього боку. Я перевів подих і спробував ще раз, цього разу добряче піддавши плечем. Клямка зсунулася на кілька дюймів, а тоді важко упала назад. Щось її тримало. Щось важкувате. Голоси за спиною стали ще голоснішими. Зібравшись з усіма силами, що в мене лишилися, я натиснув на клямку ще раз. Вона відчинилася, і я несподівано влетів до майже вщент розтрощеної кімнати, де бракувало половини стелі, крізь яку лилося місячне світло. Я важко приземлився на підлогу в якусь калюжу. Підвівся, хутко зачинив двері і озирнувся, шукаючи, чим би придавити клямку, бо щось її ж тримало. Дивно, але поблизу нічого не було. Нічого, крім тіла.
Я так і витріщився на нього. Не від шоку чи ще чогось такого. Морфій притупляє чуття, а у мене в крові його було достатньо, щоб заспокоїти й самця слона. То був чоловік — чи що там від нього лишилося. Китаєць, якщо судити з вилиць. Решта обличчя перетворилася на місиво. Очі йому виколупали й лишили на підлозі поруч; ліворуч, від волосся до щелепи, тягнувся старий шрам. З грудей стирчав ніж.
Біля стіни купчилися дерев’яні ящики, у такі пакують чай, у блакитному світлі виблискували їхні металеві гвіздки. Я пошкандибав до них і спробував зняти верхній на підлогу. Хоч би що в ньому було, важило воно пів тони. Втім, мені вдалося зсунути ящик на кілька дюймів, доки він не вийшов за межі нижнього, і гравітація довершила справу. Все це добро глухо вдарилося об підлогу; дерево з одного боку хруснуло, але, на щастя, лишилося цілим. Упершись ногами в стіну, я повільно підсунув його до клямки, придавив її і рухнув поруч, утішаючись надією, що виграв трохи часу. Озирнувся на мерця, який лежав на спині, і побачив, що ніж стирчить із його грудей, як рукоятка на ігровому автоматі. Я виснував, що він таки мертвий. Добре. Для мене, не для нього. А тоді почув його дихання — поверхневе, уривчасте, з кров’ю — і вилаявся. Будь-який час, який я згаяв би на допомогу йому, позбавляв мене і без того невеликого шансу утекти. Судячи з кількості крові на підлозі, врятувати його вже не можна, і зробити я нічого не міг, особливо з найкращою калькуттською поліційною облавою за спиною. Перспектива пояснювати, що саме я тут робив, обляпаний кров’ю смертельно пораненого китайця, мене не спокушала. До того ж китайці мали свої закони. Що вони там роблять одне одному — не моя справа.
Та все одно...
Я вдихнув і переповз до нього. Обережно, щоб не зачепити ніж, розстебнув ґудзики на його сорочці і, витягнувши носовичка з кишені штанів, обтер кров на грудях. Наскільки я міг розібрати, було дві рани: одна, з якої стирчав ніж, та інша, майже ідентична, з правого боку грудної клітки, але могло бути й більше. Якщо зважити на тьмяне світло та мій стан, йому й руки могло бракувати, а я б і не помітив.
Він зробив спробу поворушитись.
— Хто це зробив? — запитав я.
Чоловік повернув голову до мене і відкрив рота, але в горлі у нього лише кров забулькала.
— Вам проштрикнули легені,— сказав я.— Намагайтеся не ворушитись.
Порада була слушною. Йому варто було прислухатися до неї. Натомість він потягся до ножа й висмикнув його. Я мусив би його зупинити. Ніж упав на підлогу. Схопивши носовичка, я затиснув рану, щоб зупинити слабеньку, але невпинну цівку крові, але знав, навіть до того як це зробити, що все марно. Коли бачиш, як згасає життя стількох людей, скільки бачив я, починаєш це відчувати; і дійсно, за кілька секунд він помер. Я нахилився вперед, притулився вухом до його рота і слухав, чи не почую дихання, але не почув нічого.
У мене за спиною хтось намагався відчинити клямку. Я інстинктивно підхопив ніж і обернувся. Внизу сходів лунали голоси. Схоже, щонайменше двоє штовхали двері, але ящик робив свою справу, і клямка міцно трималась. Але я не сумнівався, що вони не відступляться.
Я озирнувся, шукаючи шляху евакуації. Дверей було двоє. Я вибрав одні і спустився через них у двір, обмежений з трьох боків стінами дво- і триповерхових будинків. З четвертого боку височів мур заввишки з одноповерхову будівлю і верхівкою, всипаною битим склом. Дерев’яна хвіртка по центру муру вела до провулку. Я вже було вирішив бігти до неї, але зупинився. Це поліційна облава — за хвірткою з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.