Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Старший пишався мною, але одночасно з новими друзями та складними уроками все одразу виявилося йому не до снаги. І коли настав час дорослішання, він перетворився на підлітка, образ якого знайомий усім батькам: набундючена, мовчазна дитина, яка відповідає коротко й грубо, звісно, за умови, якщо погодиться відповідати взагалі. Коло його спілкування змінилося, і він почав не виконувати домашні завдання, порушувати дисципліну на уроках, відставати з математики та уникати дорослих, які хотіли йому допомогти. Він сперечався зі своїм батьком і максимально ігнорував мене. До восьмого класу проблеми з його поведінкою загострилися. Його вигнали зі школи та взяли під нагляд місцевої поліції. Я отримала кілька невідкладних телефонних дзвінків у день важливої наради, що змусило мене все покинути й першим потягом приїхати додому (Гілларі Клінтон і керівник її штабу Шерил Міллс завжди ставилися до моїх сімейних проблем з розумінням, але це все одно призводило до певного напруження в офісі).

Чимало батьків запевняли, що поведінка мого сина є типовою, що все, із чим я стикаюся, — звичні речі. Підлітки бунтують, батьки рвуть на собі волосся. Проте Енді був поруч, і попри все він виконував свою роль (батька, який залишився вдома) найкраще. І все одно син не йшов мені з голови. Я дуже любила свою роботу, але, отримуючи з дому дзвінок чи невтішне повідомлення, постійно запитувала себе: чому я сиджу у Вашингтоні в той час, коли мій син потребує мене в Принстоні?

Я прокручувала в уяві різноманітні сценарії, розмірковуючи над можливістю затриматися у Вашингтоні ще на рік, і розуміла, що призначення на будь-яку посаду, на яку я могла розраховувати, сенат може розглядати від трьох до шести місяців, а Клінтон справедливо очікуватиме на дворічне зобов’язання до кінця першого терміну президента Обами. Урешті-решт я почала думати над тим, аби попросити чоловіка та синів переїхати до Вашингтона, але тоді Енді довелося б їздити на роботу до Принстона. А це могло би повністю роз’єднати його з хлопчиками, що неодмінно погано позначилося б на них, особливо на молодшому. Ми переїхали до Принстона передусім через якість державних шкіл і сприятливе для дітей середовище.

Також ми брали до уваги фінанси. Робота в уряді скоротила мій прибуток більше ніж на 50 %, крім того, я платила за оренду крихітної квартири у Вашингтоні та витрачала гроші на постійні роз’їзди. Якби сім’я переїхала зі мною, ми могли б здавати в оренду наш будинок у Принстоні, але, знову ж таки, тоді їздити довелося б Енді й ми були б обтяжені витратами через переїзд та життя у більш дорогому місті.

Глибоко в душі я розуміла, що правильний вибір — це повернутися додому, хоча жінки, яка цей вибір робила, я не впізнавала. Зрештою так я і вчинила. Гілларі Клінтон влаштувала мені чудову прощальну вечірку — це одна із тих подій, яку я пам’ятатиму завжди. З’їхалася вся моя родина: батьки, рідні й двоюрідні брати-сестри, тітки, дядьки, четверо з них приїхали із самого Гонконгу. Енді з хлопцями також були присутні й пишалися мною разом з іншими дорогими мені людьми — давніми й новими друзями, — стаючи свідками того, як я отримую видатну нагороду від Держсекретаря, найвищу честь, якої можна удостоїтися від Державного департаменту США. Лунали промови, жарти, колеги засипали подарунками, мене сповнювали любов і захват. Жодного разу мені не здалося, що мене «звільнили» чи «викинули». Це було моє рішення відійти вбік, а не дертися вгору.

Я спакувала речі наступного дня, у п’ятницю, і вже у вівторок повернулася до викладацької аудиторії в Принстоні. Відбувалися докорінні зміни: поки я відновлювала власний баланс після виснажливого вашингтонського розкладу, відновлювалась і наша сім’я. Я продовжила викладати, писати й читати лекції як професорка та експертка із зовнішньої політики. Мій графік був повністю завантажений, але, на диво, гнучкий. Лише зараз я зрозуміла, як суттєво впливала ця гнучкість на мою кар’єру й материнство.

Важливі маленькі речі, які я раніше сприймала як належне, несподівано перетворилися у щось більш цінне. Протягом перших шести місяців я вистрибувала з ліжка й готувала для хлопців щось на зразок сніданку: кекси, булочки, млинці, деруни, яєшню, словом, ви мене зрозуміли. Енді будив, годував і відправляв хлопців до школи протягом двох років, тому вже першого мого домашнього ранку розвернув мене й сказав: «Твоя черга». Через деякий час він усе-таки лагідно натякнув, що, можливо, такою бурхливою поведінкою я намагаюся компенсувати свою дворічну відсутність. Насправді я готувала більше для себе, ніж для них. Раніше я ніколи не знала, яке це природне й просте щастя — дивитися, як мої сини їдять те, що я приготувала. Для цього мусив бути якийсь глибокий поштовх. Я була вдома й не уявляла себе щасливішою, ніж тоді.

Минули місяці, і я почала ставити собі серйозніші запитання. Рішення залишити уряд ґрунтувалося на любові та відповідальності за мою сім’ю. Але я досі думала, що спробую іншу роботу в галузі зовнішньої політики, якщо президент Обама буде переобраний. Якщо ти працюєш у політиці, твоя партія перебуває при владі протягом восьми років, а кар’єра — на вершині, значить, це твій зірковий час. Покидаючи пост у 2011 році, я, звісно, не відкидала можливості повернутися в 2013.

Я змагалася сама із собою. Навіть якби мені пощастило й випав шанс повернутися до уряду знову — це означало би пропустити останні два роки, поки мій старший син ще буде вдома, а молодший, тим часом, переходитиме у старшу школу. Мені ніколи не спадало на думку не ставити кар’єру на перше місце, допоки моя сім’я давала собі із цим раду, але зараз треба бути чесною із собою. Ця криза примусила мене протистояти тому, що було найважливішим, а не тому, що мене привчили хотіти, або, можливо, я сама себе привчила. Таке усвідомлення спонукало поставити під сумнів ідеї фемінізму, у якому я виросла і який завжди відстоювала. Мене непокоїло, що життєвий успіх жінки чи людини загалом передусім передбачав кар’єрні досягнення.

Я завжди вірила та говорила всім молодим жінкам, яких учила та настановляла, що жінки можуть «мати все», тобто і кар’єру, і сім’ю, так само й на такому самому рівні, як це вдається чоловікам. Чоловіки, які є президентами, виконавчими чи генеральними директорами, менеджерами, керівниками всіх рівнів, також мають сім’ї. Жінки, безперечно, могли б зробити те саме. Я доводила своїм