Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Для того, хто виріс у 1970-х і сформувався під впливом власних можливостей, обіцянок влади й ідей жіночого руху, обрати сім’ю замість кар’єри — було абсолютним нонсенсом. Але подія, що трапилася в травні 2011 року, через чотири місяці після мого виїзду з Вашингтона, змусила мене подивитися на всі ці питання по-іншому. Мене запросили в Оксфордський університет прочитати першу лекцію програми Фулбрайта на тему міжнародних відносин. На прохання організаторів заходу я погодилася поговорити з групою стипендіатів з Родоса про баланс роботи та сім’ї. Серед охочих було 40 талановитих і впевнених у собі молодих чоловіків і жінок, яким було трохи за двадцять.

У мене вийшла не стільки промова, скільки відверті роздуми про те, як нечувано важко виконувати роботу, про яку мрієш, — бути урядовим високопосадовцем й одночасно такою матір’ю, якою я хотіла бути у складні для моїх дітей часи. Чимало жінок і чоловіків говорили мені, що це наївно з мого боку — не зважати на напругу, яка виникла через роз’їзди. Але я припустила, що ми із сім’єю впораємося, як це завжди й робили. Підсумовуючи, я наголосила, що час, проведений в офісі, переконав мене, що прийдешні держслужбовці не справлятимуться, поки мої сини вдома. Навіть якщо партія залишиться при владі ще на шість років.

На моє здивування, публіка була захоплена та ставила багато посутніх питань. Одне з перших було від молодої жінки, яка почала з подяки, що я «не висувала ще однієї безглуздої пафосної тези про “можливість мати все”». Очевидно, вона таких тверджень чула вже незліченну кількість й була налаштована скептично. У цій аудиторії більшість молодих жінок планували якось поєднати кар’єру та сім’ю, але вони були значно більше поінформовані, ніж я у свої двадцять п’ять, коли просто припускала, що піднімусь по кар’єрній драбині, а моя сім’я чарівним способом потягнеться за мною. Незважаючи на свої досягнення у такому молодому віці, ці жінки та чимало чоловіків вважали, що жонглювання роботою та сім’єю — дуже складна річ, навіть якщо потім це дає якісь плоди. Вони хотіли почути про справжні досвід і компроміси від людей, які це пережили, мудрі слова чи поради, які допоможуть їм планувати або принаймні попередити про важкий шлях, що на них чекає.

Водночас я почала помічати, що реакції чоловіків і жінок мого віку рішуче різнилися. Через кілька місяців я зрозуміла, що проблема була не в тому, що я повернулася в університет, а в тому, що я, по суті, повернулася через дітей. Коли люди з Принстона чи Нью-Йорка запитували, чому я знову почала викладати, я пояснювала, що моя дворічна держслужба закінчилася так само, як і в Лоуренса Саммерса, який залишив адміністрацію через два роки роботи й продовжив викладання в Гарварді. Проте я була рішуче налаштована захищати свою сім’ю як важливу причину мого вибору повернутися додому. Як деканка факультету імені Вудро Вілсона, я свідомо й відкрито йшла додому о шостій годині, аби повечеряти зі своєю сім’єю, або за потреби змінювала свій розклад, щоб пристосуватися до шкільних подій або до батьківських зборів. У тому ж дусі я часто відповідала на запитання про те, чому залишила держдепартамент: «Мій чоловік і я маємо двох синів-підлітків, які безумовно потребують батьківської опіки, поки ще кілька років будуть удома».

Ті, з ким я розмовляла, сприймали мої слова по-різному. Реакція була від «Так шкода, що Вам довелося покинути Вашингтон» до «Я не поспішав би робити висновки щодо Вашого досвіду. Я, наприклад, ніколи не йшов на компроміс, і мої діти при цьому в абсолютному порядку». Загалом було чимало дрібних знаків, які вказували, що мій співрозмовник сумнівався в тому, чи справді я була гідним «гравцем».

Коротше кажучи, хоча я й працювала повний робочий день на посаді штатного викладача, мене все одно «понизили» до колись талановитої й освіченої жінки, яка подавала великі надії на початку своєї кар’єри й навіть досягла початкових щаблів успіху, проте була змушена відмовитися від амбіцій, працювати неповний день або взагалі залишити роботу й присвятити більше часу догляду за дітьми. Мене не полишало відчуття, ніби я зрадила сподівання багатьох людей у моєму житті: старших жінок, моїх колег і колежанок, навіть тих кількох друзів, які вірили в мою кар’єру.

Усе життя я трималася іншого берега. Я була тією жінкою, яка видає іронічну гордовиту посмішку на теревені тієї, яка вирішила взяти тайм-аут, аби бути вдома, або ж перейти на іншу, менш вимогливу роботу, щоб присвятити більше часу своїй сім’ї. Я була жінкою, яка дружила передусім із тими людьми, які ніколи не йшли на компроміс й вірно служили своїм кар’єрним прагненням, а також підтримували одне одного в непохитній вірності феміністичній справі.

Я була тією, хто доводив студенткам і студентам на лекціях, що можливо мати все й займатися будь-якою справою незалежно від того, яка в тебе робота. А це означало, що я, хоч і не навмисно, але примушувала інших жінок почуватися винними, якщо їм не вдавалося поєднати повноцінну кар’єру й сім’ю, як це вдається чоловікам (а ще залишатися стрункими, доглянутими, красивими на додачу).

Що більше я думала про це, то більше все це видавалося мені неправильним. Мільйони жінок і дедалі більше чоловіків роб­лять вибір, схожий на мій, наполягаючи, що професійний успіх — не єдине мірило людського щастя та успіху.

У 2012 році я написала статтю для Atlantic, виклавши всі свої думки стосовно жінки й кар’єри. Стаття мала назву «Чому жінки досі не мають усього». Пізніше я пошкодувала про такий заголовок, але він, безперечно, вплинув на продажі журналу значно більше, ніж якби стаття мала правильнішу, але не таку провокативну назву на зразок: «Чому жінки, які працюють, мусять приймати важкі рішення, аби мати змогу залишатися у грі й перемагати». За п’ять днів{1} онлайн-версія статті набрала понад 400 000 переглядів, за тиждень число сягнуло мільйона, а на сьогодні це — одна з найпопулярніших статей за останні 150 років існування Atlantic з близько 2,7 мільйонами переглядів. Очевидно, це означало, що велика кількість жінок і чоловіків хотіли би взяти участь у новому раунді п’ятдесятирічної дискусії про справжнє значення рівності між чоловіками й жінками.

Протягом наступних місяців я отримала сотні електронних листів від людей, яких зачепила моя стаття. Джесіка Девіс-Ганао — викладачка, яка виховувала двох дітей, одна з яких мала генетичний розлад, і щосили намагалася поєднувати це з роботою, написала: «Я