Читати книгу - "Спробуй ще раз, Костянтин Гончаренко"

  Коли слуга повернувся із візком і старшим сином Шеатів, якого взяв для допомоги (і щоб той мав чим похвалитися перед нареченою), клеймор вже був протертий травою і висів на поклажі Лейфового коня, а сам Ордо трохи заспокоївся. Врешті решт, справу було зроблено, а щодо меча – в нього буде час про це поміркувати потім.

  Вони затягли важучу голову на візок, в який дбайливий сусід-фрімен поклав достатньо соломи, щоб делікатний вантаж не дуже бився дорогою, і рушили – спочатку до маєтку Лейфів, а потім – до Черета.

***

  Лендлорди Долини Ейн збиралися разом не надто часто – в цьому не було потреби, та й дехто з них часто-густо мав багато причин не з’являтися поруч з іншими. Ворожнеча між деякими родами, скажімо, між південним родом Крайсів і західними Мейтами, сягала сивої давнини, і коли члени таких кланів все ж зустрічалися, рідко обходилося без вибитих зубів чи зламаних кінцівок. І це в кращому випадку. 

  Але раз на рік, на Рівнодення, господарі все ж збиралися в одному місці. В цей день, згідно з заведеним Володарем порядком, усі лендлорди мали предстати перед його очима в Череті – селищі однойменного клану, біля якого було його лігво, і провести перед ним усіх дітей з їх володінь, що досягли на цей момент дванадцяти років. Не всі дітлахи після тих «оглядин» поверталися додому, але загалом від різних хвороб їх гинуло в Долині щороку набагато більше, тож на приріст населення все це не дуже впливало. Не сказати, щоб людям все це дуже подобалось, але всі спроби вбити чи хоча б обманути чортову потвору за багато років нічого не дали, бо магія Володаря була сильна і з кожним століттям ставала все сильнішою. Зрештою мешканці долини звикли до цього як до своєрідної традиції, змирилися з пануванням над ними людожера і їм здавалось, що так воно й буде вічно.

  Здавалось аж до позавчора, коли в долину прибула Рекія – чужоземна чаклунка, що відразу ж заявила, що має вбити їх Володаря. Той прийняв виклик і блискавично програв магічний двобій, а віковічний порядок розсипався як піщаний замок – так же швидко і з такою ж імовірністю на його відновлення.   

  Саме тому лендлорди, в перший раз за багато віків, з’їжджалися до Черету не в Рівнодення, а перед самим початком жнив. І везли з собою не підростаючу малечу, а родові мечі, усміхнені і похмурі обличчя, а також надії і страхи за майбутнє. Рекія, що зайняла будинок лорда Черета, перед тим спаливши одним порухом його і трьох його синів і смертельно поранивши Володаря, скликала всіх лендлордів долини, щоб «розповісти, що буде далі». В деталі вона поки що не вдавалася.  

  Відсутність цих самих деталей призвела до того, що з приводу цього «далі» у всіх мешканців долини моментально з’явилися дуже різні теорії. В різних частинах долини ходили різноманітні ідеї -  від найбільш практичної (що чаклунка просто оголосить себе новою Володаркою), до найбільш дикої (що лордів збирають для того, щоб принести одночасно всіх в жертву якомусь Стародавньому, що дав звичайній жінці силу вбити вічного магічного звіра, але за це виторгував собі душі всього населення долини).

  Ордо Лейф, шлях якого від його володінь на східному березі Ейни до Черету зайняв два дні, наслухався у дорозі всякого. Плітки про те, що відбувалося біля лігва, розходилися Долиною із швидкістю, значно більшою за швидкість вершника, відбивалися від схилів гір і знову сходилися у центрі, а сам Лейф із своїм вантажем додавав до них деталей кожного разу, коли зупинявся на обід чи постій. Він давав подивитися на голову кожному, хто б того не забажав, лише слідкував, щоб її не чіпали руками. Вже після першої ж ночівлі чутки про його вантаж обігнали підводу, і мешканці долини почали юрбитися вздовж дороги, щоб хоча б на хвилину побачити голову монстра, який стільки років ними правив.

  Тож коли Лейф нарешті прибув до кланового селища Черетів, його вже чекали.

  Він в’їхав до Черета опівдні, і натовп, що заповнив вулиці селища, супроводжував його колону, поки вона повільно просувалася до центра, де височів маєток голови клану. Лейф був не один –дорогоюзі до нього доєдналось багато лендлордів, що теж їхали сюди, і з якими в нього були гарні стосунки. Особливо багато тут було господарів із східної частини долини, але вистачало й інших, які розуміли, що зустріч Ордо, що віз голову Володаря, і прийдешньої чаклунки ввійде у місцеві легенди на багато сторічь, і прагнули не пропустити цей момент.

  Біля маєтку їх зустрічали дві жінки – одна середнього віку, в яскравому червоному одязі і з незвичним для людей долини чорним кольором шкіри й інша – бліда, молода, невисокого зросту, у стертій шкіряній куртці і таких же штанях. Натовп, що заповнював площу біля маєтку, тримав від них дистанцію, тож здавалось, що це великий косяк риб кружляє навколо двох акул, не наважуючись наблизитися. Позаду жінок, однак, досить близько до них стояло декілька південних лендлордів, серед яких Лейф помітив найбагатшого господаря долини і главу клану Зейфів. Вочевидь, південні господарі стали за останні дні ще багатші – адже їх маєтки були поблизу Черета і тому вони вешталися тут вже пару днів, грабуючи лігво Володаря та сам Черет. Чаклунка, судячи з того, що чув Лейф, їм не заважала. Схоже багатство її не цікавило. 

  Лейф в’їхав до порожнього простору навколо чаклунки, наблизившись майже впритул, хоча і не став виказувати неповагу, затуляючи сонце двом жінкам. Зупинившись, він махнув фріменам, що супроводжували візок з його здобиччю. Інший його супровід вже розчинився у натовпі, і голоси навкруги почали стихати один за одним, аж поки посеред селища не постала тиша. Ніхто не хотів пропустити сцени, що мала відбутися. І Лейф не змусив їх довго чекати.