Читати книгу - "Бразильський Робін Гуд, Микита Билима"

Я рушив далі, не було часу стояти й роздумувати, бо Каптури націлені вже не просто спіймати мене, щоб забрати коштовності, а певно що й здолати остаточно — я ж зміг здолати трьох їхніх. Прикро їх розчаровувати, і, певно, десятий раз нагадувати, що вони слабкіші за мене. Чому б просто не перейти на мою сторону? Нащо продовжувати слугувати якомусь дядечку, що платить трохи більше за мене? Можна слугувати людям, які віддячуватимуть ласкою, любов’ю і добротою… Не всі, само собою, та більшість так точно. Ну й нехай, це їхній вибір.

Рушивши далі, я пройшов вузький коридор, сподіваючись побачити щось, що зможете відірвати від мене ще одного Каптура. Стріляти було не можна, бо тепер вони знають про мою хитрість і будуть більш уважні, тож треба діяти інакше… Оглянувши полиці, я помітив маленьку пляшку з маслом. Хм… Я покопався у кишені, дістав із неї невеличкі загострені деревинки та прийнявся встромляти їх у підлогу, гострою стороною до верху. Трішки пролив на них масла і рушив далі. Вони точно помітять деревинки, та от тільки-но вони захочуть їх перейти, то ноги підковзнуться на маслі, і чиясь дупа все одно відчує біль…

Що ж, залишається сподіватися, що мій план спрацює, та це я дізнаюся лише через якусь мить, а поки продовжу нарощувати між нами величеньку відстань. Вибивши замок дверей, я вийшов на невеличкий відкритий сходовий майданчик. Треба спуститися нижче, бо якщо мене все ж кинуть у прочинене вікно, то матиму більше шансів залишитися з цілим хребтом і кістками.

Ноги почали подавати перші сигнали втоми, працюючи менш стійко. Потрібна засідка, інакше рано чи пізно я просто впаду перед ворогом. Ото ж буде причина йому потім глузувати з мене все життя… Та навіть цю можливість я в нього відберу. Якщо й падати, то перед сумною малечею, щоб підняти їм настрій.

Коли спустився на декілька поверхів донизу, зверху почулася розмова. Голоси були гучні, один ніби викрикував крізь біль. Невже спрацювало? То що їх може не здолати, якщо вони такі «могутні»? Мені здається, якщо Каптуру кинути камінець під ноги, він обов’язково спіткнеться і розіб’є собі носа. Дивні, і хто їх вчить за людьми ганятися… Ба більше, хто взагалі вирішив, що це — гарні найманці? Настільки гарні, що аж були відрядженні полювати на Робіна Гуда. Мені вони й у пупа не дихають.

Що ж, нехай, зараз треба глянути, як там коштовності. Мішок ще був наполовину пустий, тож здається, я можу завітати до одного давнього «друга», що так нахабно останні місяці загрібав коштовності з шахт собі у кишені. Його домівка знаходилася за декілька кварталів звідси, і поки Каптури загубили мене, це чудова нагода навідатися до нього.

Обережно покинувши квартиру через чорний вихід, я спустився сходами на перший поверх і покинув будівлю. На вулиці було достатньо людно. Зараз вечоріє, тож більшість вже повертається додому, це дасть мені можливість загубитися в натовпі. Хоча деякі фанатики розпізнають мене навіть і серед сотні людей, дай-но їм тільки побачити, що йде якась постать із мішком у руках.

Я продовжував свій рух тихо і спокійно, не зважаючи на волосся, що стирчало з-під капюшону. Вулиця йшла вгору, та мені потрібно було звернути праворуч на наступному перехресті. Людей там ставало менше, бо в основному бідняки оминали домівки багатіїв, хвилюючись, що ті збираються завдати їм болю. Якби ж то це були пусті переживання…

Просунувшись між двома чималенькими чоловіками, я нарешті дістався цього маєтку. Виглядав він розкішно, особливо в порівнянні з дерев’яними будиночками поруч. Цей же мав облицювання з мармуру та якоїсь доволі рідкої екзотичної деревини, певно привезена з іншої країни, бо тутешній ринок деревини я знав на пам’ять.

Треба потрапити всередину, і можливо це зробити лише через вікна. Звичайно ж, ніхто не буде лізти у вікно чужого будинку посеред заваленої людьми вулиці, тож треба обійти будинок і глянути, що є позаду. Швидко здолавши відстань, я зайшов за ріг, оглядаючи бокову стіну будинку. Тут також були вікна, та ідея все ще залишалася не такою надійною, треба йти далі.

Щойно я зайшов за дім, то побачив декілька вікон. Заглянувши в кожне, обрав середнє, бо воно вело в коридор. Так буде зручніше навідатися в кожну з кімнат по черзі і потім втекти через це ж вікно.

Скло тут було міцніше, як-не-як, та кошти на свій будинок цей чолов’яга не жалів, тож вибити його ліктем я не зможу, лише зламаю собі кістку. Підхопивши великий камінь із землі, я завдав перший удар. Звук видався гучним, тож на мить я застиг, прислуховуючись чи ніхто не йде по мене. Але стояла тиша. Тоді я наніс ще один удар, і скло нарешті тріснуло. Вдарив ліктем — і воно миттєво посипалося, відкриваючи мені прохід до нових скарбів.

— Ох ти ж, матінко… Скільки краси! — випадково промовив я думки вголос. Стільки коштовностей ще очі мої не відали. Скільки ж родин зможуть зажити нормальним життям, маючи такі статки… Під сотню точно!

Зазирнувши в одну з кімнат, я оглянувся, шукаючи щось, що можна винести в мішку. Було багато величезних розкішних предметів, що, певно, на ринку коштували б великі гроші, та винести їх непомітно я б ніяк не зміг. Та й сумніваюся, що взагалі зміг би підняти такі здоровенькі статуетки. Тож… я просто розтрощу їх. Як-то кажуть у народі: «Ні собі, ні людям».

Жбурнувши камінь у статуетку, вона дзвінко розсипалася на маленькі частинки, залишивши від парочки, що танцювала самбу, лише купку уламків. Я підбіг, щоб забрати камінь, та оглянув шухлядки. Певно, ця кімната була дитячою, бо знайти щось тут було неможливо, тож я швидко вийшов з неї та зазирнув у сусідню.

— Пане Гуд! — раптово прозвучав жіночий голос. Я ступив назад, та тікати було вже пізно. Озирнувшись, я побачив Каптурку, що звисала верх ногами, яка все ж таки наздогнала мене… — Не правильно це, красти чуже. Невже вас не вчили в дитинстві?

Вона вміло впала на підлогу, повільно підвівшись і обтрусивши долоні у відкритих рукавицях. Її довге чорне волосся вилазило з-під каптура, і блискучі лісові зелені очі оглядали моє пошрамоване роками обличчя. На поясі в неї було декілька невеликих кинджалів, що натякало на її вправність у бійці.