Читати книгу - "Від долі не втечеш: Герман, Марина Тітова"

Затишне місто нині стало вже близько двох тижнів моєю домівкою. Я освоївся тут. Особливо в архівах. Знайшов купу нових сенсацій для свого родового дерева. Дізнався, що Параска вийшла досить вдало заміж і народила чоловіку чотирьох діток, які теж були плодовиті. Як поліглот, що не може відмовити собі у вивченні нової іноземної мови, я не зміг зупинитися перед спокусою познайомитися зі своїми далекими родичами та знайти їх. Так я крок за кроком віднайшов ниточку, що провила мене до нащадків одного з трьох синів Параски Кузьменко, а саме наймолодшого Івана, котрий відмовився від своїх батьків та одруження із заможною панночкою, натомість прирікши себе на злиденне життя, в якому він постав перед суспільством звичайнісіньким кучером. Однак саме це рішення привело його до кохання всього його життя. В той час, як інші брати та сестра Івана взяли шлюб, бо так треба, наймолодший Кузьменко пізнав ніжність і тепло сім'ї. Цю всі інформацію мені вдалося виловити випадково, шукаючи ймовірних нащадків Івана, а саме в хроніці підпільної української газети тисячу дев'ятсот п'ятдесятих років. Онук Івана Георгій мав честь надрукувати свою долю, як один із прибічників УПА і сам про це все та інше розповів у тих рядках.

Звісно, знайшовши такого родича з героїчними відзнаками, перестрибнувши його батьків і тіток, які не мали, крім нього, нащадків, я легко вийшов на його єдиного сина. Ілля Кузьменко у кінці минулого сторіччя був одним із найвідоміших судмедекспертів Житомира. З цим далеким дядьком і його донькою Наталею я і познайомився.

Наталя, старша за мене на вісім років, залюбки поділилась зі мною розповідями про своє життя та історіями своїх предків, і слухала мої. Далека сестра поділилася, що з самого дитинства свідомо обрала професію перукарки й жодного дня не жалкує про це, так само як і стосовно вибору свого чоловіка. Він у неї окуліст і теж агітує їх дітей йти його слідами, буцімто не тільки він, а і його батько і батько батька мали таку професію. Вислухавши це все, я вже думав жаліти своїх племінників у дуже далекому коліні, втім Наталя повеселила мене. Виявляється її старший син послухав батька і став лікарем. Щоправда, лікарем-паркуристом і не офтальмологом, а гінекологом... Аргументував він це тим, що по лінії його матері, тобто по роду Кузьменків, не було окулістів, а були крамарі, і що тепер, йти у сферу продаж? Через такі викаблучування старшого брата, молодший син Наталі позбавився батьківського нагніту і виборов право обрати професію детектива.

Дізнавшись про таку цікаву професію свого юного родича я вже було зрадів, адже гадав, що співпраця з детективом пришвидшить пошуки й інших наших родових колін, якими вже почав я марити, втім мене спіткало розчарування. Детектив, як з'ясувалось, ще тільки вчиться на детектива. А радше мріє про це у свої десять років...

А там, де одне розчарування, там й інша печаль.

Дізнавшись усе, що тільки міг, про спадкоємців своєї прапрапрабабусі Параски по батьковій ліній, я вирішив теж саме зробити з родинним деревом своєї матері, але наостанок закортіло мені зробити фото на пам'ять для архівів сім'ї... А саме фото склепу, в якому похована та сама Параска Кузьменко, в дівочості Кривоніс. І ось  три дні шукаю я той склеп, шукаю, але ніяк його не знайду. І це не дивлячись на те, що мені Наталя детально пояснила, де шукати фамільний склеп Кузьменків.

Та нехай поб'є мене єгипетська сила! Чи це блуд плутає мене, чи я щось не петраю, але я обшукав уже три кладовища, та все ніяк жодного бодай натяку на ту родову могильню не знайду! От, сьогодні вдруге прийшов на старовинне кладовище, що розташовано в центрі міста та датується похованнями XIX століття.

Розбиті та занедбані могилки, повалені хрести, хащі з бур'яну навколо нікому не потрібних склепів — все це мені вже скоро снитися буде! Тільки й бачу, як захаращені поховання перед очима змінюються на інші занепалі, а от, ні імен, ні дат, які далеко не на кожнім пам'ятнику можна розібрати, вже вбачити не можу. Все злилося в моїх очах! Все вже двоїться!

Ще й — нова біда. Присів щойно на давно відцвілу та іржаву лавку біля одного склепіння, що збереглося ще відносно добре, у порівнянні з іншими подібними собі. І от що маю — що це за різки звуки? Неначе генератор десь гарчить.

Тьфу! Та то, мабуть, у мене в голові шумить! Ціле літо з постійними відключеннями світла Чорноморськ обростав генераторами. Куди не піди — всюди ці брязкальця дзеленчали й бахкали по голові. Восени мав велике сподівання на тишу, але завітав у Житомир — а тут теж саме. Всюди ревуть і стогнуть генератори! І от маю. Вхекались уже так вони мені, що чую їх торохкотіння навіть на кладовищі!

Не повіривши своїм вухам, я подумав, що то мені їх позакладало. Продавчиня в крамниці, в якій я придбав пляшку води незадовго до відвідин кладовища, так голосно мені закричала на вухо, що я дуже поганий клієнт, бо затримую її на обідній перерві, що не здивуюсь, якщо це досі її голос відлунює й нині мені. Та й чого б це на кладовищі працював генератор? Кому він тут треба? Не думаю, що церкві, що я бачив десь тут. Далеченько до неї буде. Тож висновок один — то не генератор, а шум у моїх вухах!

Тепер лишилось сподіватись, що це мине. І що це не передсмертна мелодія.

Втім, що є — то вже є. Раптом що, я ж все одно на кладовищі. Воно, хоч і забуте, але не таке вже й покинуте. Церква ж є, а отже і священник, і трунар знайдеться. Хтось, та й вгледить небіжчика, а відспівати та закопати буде кому. Як смердіти почну — так і впихнуть мене в якусь браковану труну, та й закопають десь поблизу... Якщо ж ні — то зроблю добру справу, птаство та вуличну скотину нагодую собою...