Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Ми стояли навпроти один одного: я у складі випускників бойових магів, а мій «поки що хлопець» серед випускників магістрів. Янош усміхався, й час від часу посилав повітряні поцілунки в мій бік, потай від викладачів. І якщо наші майстри справді нічого не помічали, то від студентів подібні дії не сховалися, через що за моєю спиною постійно було чути смішки та перешіптування. Я тихо звіріла та перебирала в голові всі відомі мені способи страти. Ян, не здогадуючись про мій душевний стан, продовжував ламати комедію.

Він поклав на мене око півроку тому й активно почав приділяти увагу та, що тут приховувати, робив це дуже вміло. До того ж, хлопець і сам не був позбавлений привабливості. Нелюдська зовнішність перевертня-пантери зачаровувала: коротке чорне з синім відтінком волосся, здавалося, знаходилося в художньому безладді, але насправді були частиною скрупульозно продуманої та викладеної зачіски. Довгі пасма чубчика спускалися на янтарно-жовті очі з вертикальними зіницями. Шкіра Яноша була темно-медового відтінку. Тіло спортивне та гнучке, у кожному кроці, у кожному русі простежувалася пластика кішки. Загалом - ідеал!

Звичайно я піддалася такій спокусі. Ми почали зустрічатися, проводити разом майже весь вільний час. Навіть домашнє завдання робили разом. А враховуючи те, що Янош був на курс старший за мене, це тільки покращило мою успішність, оскільки хлопець старанно пояснював складні моменти іноді навіть краще за наших майстрів.

Мені здавалося, що ми обоє насолоджуємося ситуацією, що склалася, та стосунки нікому не в тягар. Ян навіть примудрився домогтися того, щоб нас поставили в пару на практиці (що дуже важко, оскільки наставники та підопічні підбиралися керівництвом академії згідно з психотипами та расовою приналежністю). Я ж була у нестямі від щастя і вже будувала плани на найближче майбутнє. Збоку ми виглядали ідеальною парою, навіть зовні були трохи схожі: у мене теж волосся чорного кольору, але м'якше. До того ж, через те, що я маю другу іпостась, звички хижака мені теж не були чужими.

Я належу до раси найвищих демонів дайрів[1]. У людській іпостасі нас часто плутають з ельфами, але тільки здалеку, при ближчому спілкуванні стають помітними наші відмінні риси: маленькі акуратні вушка та ефектні яскраві очі. Унікальна райдужка складається з дрібних пластинок, що переливаються та змінює колір залежно від настрою. Але головна її особливість – можливість бачити у повному обсязі всі кольори та міріади відтінків, у тому числі вночі або у темному приміщенні без вікон. За належного бажання, ми здатні навіть гіпнотизувати, проте рідко вдаємося до подібного трюку.

***

Але повернемося до наших баранів, точніше – барана, а якщо бути зовсім точною, то до конкретного козла і гаду. Все було чудово, до того моменту, як у ніч перед розподілом до мене не підійшов із дивним проханням ельф-напівкровка Сулмельнір (до речі, друг Яна, щоправда, тепер вже колишній):

- Ніко, хочу показати тобі дещо, що стосується Яноша. Ходімо зі мною.

Заінтригована я пішла за ним без жодних сумнівів. Похмурі думки й підозри почали відвідувати мою голову, коли напівкровка привів до двоповерхового гостинного двору, але замість того, щоб увійти в будівлю, пішов на задвірки і зупинився біля дерева незрозумілої породи, що розрослося поряд. Я здивовано перевела погляд з дерева на хлопця.

- Лізь нагору - там усе зрозумієш, - сказав він і поліз першим, подаючи приклад.

Цікавість переважила здоровий глузд і я залізла слідом. Ми піднялися на рівень другого поверху, потім Сулмельнір, легко балансуючи, пройшовся товстою гілкою і сів навпроти одного з вікон. У мене ж це вийшло не так ефектно, як у нащадка лісових ельфів, але з горем навпіл незабаром до нього приєдналася.

- Дивись, - кивнув у вікно навпроти.

Спочатку я не зрозуміла, на що дивитись — кімната тонула в темряві. Потім, завдяки нічному зору, почала розбирати атмосферу в кімнаті: силуети предметів і метушня на ліжку. Якась пара займалася... кхм, любов'ю в загалі-то займалася, прикрившись пологом тиші так, що ні постояльцям, ні нам, ні їм самим нічого чути не було.

- Збоченець, - прошипіла хлопцю і вже збиралася зістрибнути з гілки, як він утримав мене, вчепившись у передпліччя.

- Стій, ти уважніше придивися, - попросив напівельф, при цьому погляд його видавав неабияке хвилювання.

Це й змусило мене придивитися до парочки уважніше. Якоїсь миті хлопець випростався, потрапляючи під місячні промені, що пробивалися крізь гілки у вікно. Моє серце завмерло, пропускаючи удар: смаглява шкіра, люмінесцентні в променях місяця очі, розпатлане волосся, що зараз перебуває ще в більшому безладді, ніж зазвичай і губи, які ще вранці шепотіли мені на вухо ласкаві слова, зараз були викривлені розпусною усмішкою. Янош... Через секунду до нього припала оголена дівчина. Я її бачила тільки зі спини, але й цього було достатньо: вогненно-руді довгі кучері волосся і гострі кінчики вух, що стирчали з них. Додаємо похмурий настрій напівельфа – виходить це його дівчина Елліранель.

- Що будемо робити? - гірко спитав хлопець.

- Пропоную четвертувати, - озвучила я найгуманніший варіант розправи, із запропонованих розлюченим демоном, який нерідко заміняв мені внутрішній голос.

Сулмельнір пильно подивився на мене, намагаючись вловити ознаки жарту. Даремно намагався, я ледве стримувала демона і як могла ігнорувала його пориви поспілкуватися з перевертнем. Намагаючись не видати свого оскаженілого стану, продовжила максимально, наскільки це було можливо, спокійним голосом: