Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

вже десь за тиждень зможе посісти краще місце, з якого йому буде значно зручніше стежити за всіма тонкощами торгівлі з плантаціями (містер Паґґен мав широкі ділові стосунки з Мерілендом і Віргінією). Хоч це і прикро, але цього підвищення він так ніколи й не сподобився. Насамперед, хоч як силкувався Ебенезер, але йому ніяк не вдавалося зосередити свою увагу на рахунках. Він починав додавати у колонку геть позбавлені для нього змісту числа і вже хвилин за п'ять ловив себе на думці, що розглядає жировик на потилиці у хлопця, який сидів попереду нього, або ж подумки повторював справжню чи уявну розмову з Берлінґеймом, чи виводив якісь мережива на аркуші паперу для нотаток. З тієї ж причини, хоч вдачею він і не був схильний до витівок, які б порушували порядок, його невгамовна фантазія не раз спричинялася до того, що його звинувачували у безвідповідальності. Одного дня, приміром, він, не дуже усвідомлюючи, що чинить, з головою поринув у гру з мацюпенькою чорною мурахою, яка саме переповзала через аркуш. Правила гри, яку він наділив невблаганністю природного права, полягали в тому, що щоразу, коли мураха випадково потрапляла на цифру 3 або 9, Ебенезер заплющував очі та кінчиком пера швидко і навмання тричі тицяв у сторінку. І хоча його роль Deus sive Natura[23] і не передбачала помилування, його почуття, безперечно, були цілком на боці мурахи: затято, так що на чолі виступав піт, він подумки намагався відвадити нещасне створіння від небезпечних цифр; після кожної серії ударів він перестрашено розплющував очі, щоб подивитися на аркуш. Гра виявилася напрочуд захопливою. Через десять чи п'ятнадцять хвилин мурасі таки не поталанило і вона потрапила під краплю чорнил, перебуваючи на відстані лише пів дюйма від цифри 9, яка і спричинила цей обстріл; плентаючись наосліп назад до цифри 9, вона залишила після себе тонесеньку нитку чорнил, і цього разу, опинившись у полоні перших двох крапель, була нарешті намертво пришпилена третьою. Ебенезер подивився вниз і побачив, як мураха перед смертю борсається у завитку цифри. Сльози спочуття, до якого додалося глибоке усвідомлення та визнання тлінності життя і невблаганних законів всесвіту, виступили в нього на очах; його дітородний орган затвердів. Нарешті мураха випустила останній подих і завмерла. Раптом повернувшись до реальності, Ебенезер озирнувся навколо, щоб подивитися, чи ніхто за ним не спостерігає, і тут усі в кімнаті вибухнули сміхом: вони були свідками всієї цієї вистави. З цього дня всі на нього дивилися скорше як на вар'ята, аніж на звичайного дивака; однак, на Ебенезерове щастя, вони вважали, що він має якийсь особливий зв'язок з їхнім роботодавцем містером Паґґеном, тож про цей випадок балакали переважно тільки між собою.

Але несправедливо припускати, що Ебенезер був повністю відповідальний за своє безвихідне становище. Під час першого року служби траплялось і так, що декілька тижнів поспіль він цілком задовільно виконував свої обов'язки, навіть зі знанням справи, але ніхто й не згадував про те, щоб дати йому обіцяну посаду. Лише раз він набрався мужності й спитав про це. Містер Паґґен дав йому беззмістовну та розлогу відповідь, аби завершити цю розмову, яку Ебенезер радо прийняв, і більше ніколи про це мова не заходила. Насправді, якщо не брати до уваги ті докори сумління, які в нього зрідка виникали, Ебенезер був цілком задоволений своїм животінням в оточенні молодших колег: роботу свою він опанував, і його лякало те, що йому доведеться вивчати щось інше. Ба більше, він з'ясував, що це місто цілком пасувало його мрійливій вдачі. Вільні від роботи години він проводив у товаристві друзів у кав'ярнях, тавернах і театрах. Подеколи, хоча й без особливого успіху, він присвячував неділю спробам щось писати. Зрештою, поступово він майже забув, для чого прибув до Лондона.

Але хай там як, це був цікавий час у його житті. Якщо цей усталений порядок і не влаштовував його цілком, то в усякому разі в ньому жодним чином не було нічого неприємного, і Ебенезер плив ним, немов людина, яку омивають теплі хвилі приємних снів, лише зрідка прокидаючись. Часто-густо, подібно до хамелеона, він був лише відображенням ситуації, в яку потрапляв: коли його друзі починали вихвалятись хиткістю свого становища, він міг, пройнявшись товариським духом, вигукнути: «Якби Ендрю взнав, чим я тут займаюсь, то, без сумнівів, негайно відіслав би мене до Меріленду!» Але так само часто бувало, що він, аби відрізнитись, зраджував своїй звичці й уже ледь не прагнув поринути в сповнене завзяття життя плантатора. Проте іншого разу він весь вечір сидів мов опудало журавля, не пустивши і пари з вуст. Отаким він і був: один день самовпевнений, один день сором'язливий; один день відважний, один — боязкий; то чепурний кавалер, то м'ятий поет. І хоч би який там біс у котрусь хвилину спокушав його набути певного кольору, він уже смикався від нетерплячки, щоб з великого спектра приміряти інший. Бо що таке один червоний, якщо є веселка?

Тож, зрештою, якщо ваша ласка, можна висловитись і так, що оскільки бути по своїй суті означає бути в п'ятницю Джонні, тим самим Джоном, що й у четвер, то в цьому сенсі про нашого Ебенезера можна сказати, що його не було взагалі. Що ж стосується Ендрю, то його, напевно, геть не цікавило, як його хлопцю ведеться в Лондоні, або ж він вважав, що Гарна посада варта того, щоб довго чекати. І ця ідилія тривала не один, а цілих п'ять чи шість літ, аж до 1694 року, у березні місяці якого, коли одне лиховісне парі поклало цій ідилії край, наша історія і розпочинається.

6

Доленосне парі між Ебенезером і Беном Олівером та надзвичайні наслідки, до яких воно призвело

Звідником в оточенні Ебенезера був один спритний, рудий, вкритий ластовинням хлоп, дублінець за походженням на ім'я Джон Макевой, віком двадцяти одного року, який не мав ніякої шкільної освіти і був настільки ж сповнений завзяття і винахідливості, наскільки йому бракувало грошей та зросту. Дні свої він збавляв у ліжку, вечорами ж підшукував дівчат привілейованому колу своїх приятелів, а значну частину ночі займався тим, що писав музику для лютні та флейти, і з усіх речей, які цінують чоловіки, вирізняв для себе лише три: свою коханку Джоан Тоуст (яка, бувши шльондрою, була водночас його коханням і його прожитком), свою музику та свою