Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Якщо ваша вельможність дозволить, я прийду з дочкою. Вона мені вже вуха протуркотіла своїми проханнями представити її, вже дорослу, вашій родині.

Князь, природно, не заперечував і, помітивши Чіччо Тумео, що боязко виглядав з-за плечей начальства, гукнув:

— Ви, звичайно, теж приходьте і не забудьте привести Терезіну! — Потім, обернувшись до решти, сказав: — А після обіду, о пів на десяту, ми з радістю приймемо всіх наших друзів.

Містечко довго коментувало ці останні слова дона Фабріціо. Князь переконався, що Доннафуґата залишилась такою, як і раніш, а доннафуґатці побачили, що князь значно змінився: раніше він ніколи не розмовляв з простим людом так сердечно. З цього моменту і почався незримий занепад його престижу.

Князівський палац стояв неподалік од церкви. Дивлячись на нього з майдану, важко було уявити, що за цим скромним фасадом з сімома вікнами, які виходили на площу, на цілих двісті метрів тяглися такі величезні споруди. Різні за своїми стилями, вони створювали єдиний ансамбль навколо трьох просторих внутрішніх дворів і вікнами виходили до великого огородженого парку. Біля центральної брами наші подорожні стали об’єктом нових виявів гостинності. Дон Онофріо Ротоло, князівський дворецький, ніколи не брав участі в офіційній церемонії в’їзду князя в містечко. Вихованець школи княгині Кароліни, він дивився на простолюд, як на отару баранів, і, на його думку, в Доннафуґаті князь міг вважати, що він удома, лише переступивши поріг палацу. Тому старий, низенький, бородатий дон Онофріо стояв за два кроки від брами, поруч із своєю молодою опасистою дружиною, на чолі групи слуг та восьми стражників з позолоченими емблемами гепарда на кашкетах; у руках у них були вісім великих, не таких вже й безневинних рушниць.

— Я щасливий вітати ваших вельможностей у вашій домівці і передаю вам палац точнісінько в такому стані, в якому прийняв.

Дон Онофріо Ротоло належав до тих нечисленних близьких до князя людей, що користувалися його щирою повагою: він був чи не єдиний з усіх князевих слуг, хто не обкрадав свого хазяїна. Чесність його інколи переходила в манію: розповідали, наприклад, як одного разу при від’їзді княгиня залишила на столі склянку з недопитим лікером, а через рік, повернувшись до палацу, знайшла її на тому самому місці, потьмянілу від висохлого в ній трунку. Дон Онофріо не наважився навіть доторкнутись до нього, бо «це частка князівського майна, і ніхто не має права пускати його на вітер».

Обмінявшись компліментами з доном Онофріо та його дружиною, княгиня, що ледве трималась на ногах, одразу пішла відпочивати, а дівчата з Танкредом побігли до тінистого парку. В супроводі дворецького князь обійшов головний палац. Скрізь панував ідеальний порядок: на великих картинах у масивних рамах не було жодної порошинки, палітурки старовинних книг тьмяно вилискували золотом, полуденне сонце вигравало сліпучими відблисками на сірому полірованому мармурі колон. За останні п’ятдесят років тут нічого не змінилось. Після бурхливого виру останніх подій дон Фабріціо вперше відчув свіжий приплив бадьорості та спокійної впевненості в собі і приязно поглядав на дворецького, який дріботів поруч нього.

— Доне Онофріо, ви мені нагадуєте одного з тих казкових гномів, що стережуть скарби. Ми всі вам дуже вдячні.

Раніше почуття вдячності у князя до свого слуги було теж велике, але досі вимовити ці слова в нього не повертався язик.

— Я лише виконую свій обов’язок, ваша вельможносте. — І щоб приховати схвильованість, почав чухати вухо довжелезним нігтем лівого мізинця.

Потім князь запросив дворецького на чай — для бідолашного дона Онофріо це було гірше від будь-яких тортур. Дон Фабріціо випив дві чашки, а помертвілий від страху дон Онофріо ледве допив одну і почав звітувати: два тижні тому йому довелося здати в оренду маєток Аквіла на трохи гірших умовах, ніж раніше. Він змушений був витратити чимало грошей, щоб відремонтувати стелю в апартаментах для гостей, проте в касі, вже після сплати всіх податків та відрахунків на утримання челяді і самого дона Онофріо, залишалось три тисячі двісті сімдесят п’ять унцій.

Потім черга дійшла до місцевих новин, що стосувалися, головним чином, найважливішої події — швидкого збагачення дона Калоджеро Седари. Шість місяців тому минув строк сплати боргу, що його барон Туміно був винен дону Седарі, і той заволодів бароновими землями; за якихось тисячу унцій він став власником маєтку, котрий щороку давав прибуток у половину цієї суми. У квітні він буквально за шматок хліба виміняв дві сальми[85] землі, а згодом виявив, що на ній залягає цінний будівельний камінь, і тепер збирається відкрити там кар’єр. Нарешті, в перші дні після висадки ґарібальдійців, під час голоду та загальної паніки, Калоджеро з великим зиском торгував хлібом. У голосі дона Онофріо почулася щира злість, коли він додав:

— Я підрахував, що незабаром прибутки дона Калоджеро в Доннафуґаті зрівняються з вашими. А це найменша з його посілостей.

Разом з багатством дона Калоджеро зростала і його впливовість: його вважали своїм верховодом околишні ліберали, і не було сумніву, що під час наступних виборів його оберуть депутатом до Туринського парламенту.

— А як вони кирпу гнуть, ці вискочні, і не так сам Седара — він хитрий! — як його дочка. Вона щойно повернулась з Флоренції, де вчилася в коледжі, і тепер цілими днями походжає вулицями, мов справжня панночка, в кринолінах та оксамитових капорах.

Князь мовчав. «Дочка, авжеж… Ця сама Анджеліка, яка прийде нині до них на обід. Цікаво, як виглядає ця вичепурена пастушка. Ні, неправда, що нічого не змінилось. Дон Калоджеро такий же багатий, як і він сам! А втім, тут немає нічого несподіваного. То була ціна, яку треба було заплатити».

Князева мовчанка занепокоїла дона Онофріо. Йому здалося, що дону Фабріціо набридло слухати місцеві плітки.

— Ваша вельможносте, я звелів приготувати ванну. Вона вже, мабуть, готова.

Князь раптом відчув, як він утомився: вже було коло третьої пополудні, і протягом дев’яти годин він їхав під пекельним сонцем та ще й після такої ночі! Він відчував, що пилюка забралась у найглибші складки його тіла.

— Спасибі вам, доне Онофріо, що подбали про ванну, спасибі й за все інше. Ми ще побачимось сьогодні ввечері за обідом.

Внутрішніми сходами князь піднявся на другий поверх, проминув салон з гобеленами, блакитний салон, далі жовтий; крізь спущені жалюзі, мов крізь густі фільтри, ледве проникало бліде сонячне світло, з кабінету долинало неквапливе цокання дзиґарів в стилі «буль»[86]. «Який спокій,