Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Глава двадцята.
З того моменту робота закипіла. На очах були розплановані дороги та підземні комунікації, зведені сотні фундаментів будинків - маги, що володіли елементами землі, працювали без відпочинку. На спільній нараді було вирішено, що місто не має бути висотним, максимально були триповерхові будівлі, як адміністративні, так і житлові багатоквартирні. Також ми не стали вирівнювати рельʼєф поверхні, вирішивши обмежитись терасуванням поверхонь пагорбів. Старий Бутч з Алікою також не підвели - за три дні пів тисячі бойових маріонеток стали будівельними. Здається, цей континент ще не бачив маріонеток будівельників сьомого класу.
Місто зростало з кожним днем, усе більше нагадуючи мені якусь лагідну версію столиці Північної Імперії своєю архітектурою та плануванням. Звичайно, не обійшлося й без труднощів. Ми не мали запасів провізії та предметів повсякденного вжитку, а також великої номенклатури будівельних товарів, тож вже за пару днів я віддав свого човна Хеку і відправив його налагодити торгівельні звʼязки з містами Східної Імперії.
За тиждень Мірта покликала мене на відкриття першого обʼєкта, будівництво якого було повністю завершено - ратуші.
⁃ А дійсно непогано, ти молодець! - похвалив я дівчину, роздивляючись велику триповерхову будівлю під червоною черепицею.
⁃ Дякую пане Аней! Наступного тижня будемо вводити в експлуатацію першу чергу житлових будинків, котрих має вистачити на половину населення нашого Вільного міста!
⁃ Назву не змінили?
⁃ Ні, ми багато обговорювали, але ви, здається, відтворили саму його суть, назвавши так. Тож більшістю голосів вирішили лишити цю назву.
Я ошкірився. Дрібʼязок, але приємно.
⁃ Є якісь проблеми?
Дівчина трохи знітилася, але доповіла.
⁃ Шановна Васа і Раман. Вони скоро вбʼють один одного.
⁃ Що? Чому б це?
⁃ Не можуть поділити місця для своїх академій.
⁃ Гаразд, я владнаю, обіцяю тобі.
Того ж дня була влаштована святкова вечірка для усіх мешканців міста. На мій подив, було багато веселощів та щасливих облич, більше, аніж я сподівався побачити. Люди, вони й справді були задоволені таким життям… Усі вони й досі жили у не вельми просторих каютах корабля, та кожного дня тяжко працювали, незалежно від свого статусу, що мали раніше і були… задоволені? Невже те, що я розпочав як повну авантюру, може вирости у щось справді гарне, та з часом змінить увесь уклад життя на цьому континенті? Похитуючи головою, я наблизився до Рамана з Васою, котрі знову почали суперечку, розмахуючи келихами. Дідько, обом вже не одна сотня років, а домовитись не можуть.
⁃ Що не поділили?
⁃ Аней! Цей впертий маг не поступається ділянкою!
⁃ Анею! На тому пагорбі просто неймовірна концентрація мани! Я вперше у житті бачу такий високий природній фон мани! Воїнам він нідочого, а от магам!…
⁃ Ні! Там ідеальне місце для тренувань на світанку, це сама важлива частина дня для воїна, Анею, ти маєш це зрозуміти!
⁃ Маячня! Магам мана важливіша!
⁃ Анею! Скажи йому!
⁃ Анею!
Святі їжачки, ви ж мене зараз остаточно вкурвите!
⁃ Замовкніть обоє! - я активував девʼять кіл магії і повільно здійнявся угору, розвівши руки у сторони. - Обʼєднайтесь! Просто обʼєднайтесь і можливо… Можливо у вас вийде створити щось нове… Створити… Бойових Магів!
⁃ Бойових магів?!
⁃ Це неможливо!
Я почув, як Мунк впустив келиха, який гучно загримів по камʼяній бруківці.
⁃ Стара дурепа! - гаркнув він на неї. Дідько, я жодного разу не бачив, щоб він так з Васою… - Ти зараз дивишся на найсильнішого Бойового Мага на цьому континенті, і кажеш йому у вічі, що це неможливо?
Це й справді було неможливо, і я то знав. Але, також я знав, що коли маги будуть щодня бачити битви воїнів, а ті в свою чергу здібності магів - то матиме величезну користь для усіх. Я спустився і пояснив їм свою точку зору.
⁃ У твоїх аргументах є сенс, - сказав Раман - до того ж я вже бачив твої методи тренування магів, і вони мали відмінний результат. Так що я згоден на обʼєднання двох академій.
Васа знизнула плечима, Мунк мовчки підняв два пальця догори.
⁃ Можна спробувати, - сказала Васа - хоча доведеться попрацювати над новими методиками навчання.
⁃ Я вірю, що у вас усе вийде якнайкраще! - підбадьорив я їх наостанок, перш ніж піти.
Свято закінчилося аж під ранок, тож наступного дня усі відпочивали, а я усамітнився подалі від міста, під високою скелею. Мене гнітило відчуття, що я втрачаю час, замість того, щоб вирішити проблему з пляшками душі. Аби вони там просто спали… Та той бісів вилупок, Білий Близнюк, сказав, що душі у пляшках катують, і це дуже мене гнітило. Але було ще дещо, що я мав зробити прямо зараз. В одному зі сховищ лежало більше ніж десять тисяч тіл Богів Війни. Я ж обіцяв їх поховати.
Я пішов далі на схід, де вибрав невелику долину і виклав тіла рядками. Просто неймовірна кількість… Усі вони - то міць, сила континенту, марно втрачена за примхи двох скажених псевдо божків. Я активував магію четвертого кола і створив вогняний торнадо. Сухі тіла спалахнули мов солома у печі і пилом злетіли угору, перетворившись, врешті-решт, на сірий дим. Цікаво, а де їх душі? У настільки сильних воїнів обовʼязково мали бути сильні душі. Принаймні, я хотів у це вірити.
Я деякий час дивився на чорну пляму, котра лишилася на місті долини, а потім у мене зʼявилася ідея. Я мав два з половиною десятки сірих камʼяних кубів у сховищі. Тих, що я жартома назвав насінням підземель, то що, як спробувати посадити їх тут? Не вагаючись, я витягнув їх і розташував колом по периметру долини. Нічого не відбувалося, абсолютно. Лежали вони, мов прості каменюки. Дідько, можливо, їм потрібно якесь закляття? У підземеллях вони були активними поруч з маною монстрів. Рідкою маною монстрів.
Хм. Мани монстрів, тим паче рідкої, я не мав, але у мене була мана Бога, і досхочу! Я націдив із себе два з половиною десятки великих крапель та помістив кожну з них на свій камʼяний куб. За кілька секунд по тому я почув як наче чиєсь зітхання, і ті куби, дрібно тремтячи, почали занурюватися у випалену землю. Спрацювало! За годину сірі камені повністю сховалися під землю, а по центру кола, яке було ними сформоване, повільно зростала чорна скеля, саме така як на усіх переходах підземелля. Я раптом подумав, що ж то за підземелля виросте, коли посаджено двадцять пʼять кубів замість одного, як зазвичай? Пусте, головне, що тепер Вільне місто буде забезпечене ядрами у необмеженій кількості.
Коли я повернувся, то знайшов Рамана з Васою працюючих разом. Вони саме зводили фундаменти під будівлі обʼєднаної академії.
⁃ Радий вас бачити, коли ви не намагаєтесь перегризти горлянки один одному.
⁃ Вітаю, Аней. Хочеш допомогти?
⁃ Та ні, - я засміявся і зробив руками заперечуючий жест - я з іншого питання. Ти бачиш на ній якусь магію? Хочаб щось?
Я показав ректору пляшку душі.
⁃ Звичайно бачу, але взагалі нічого не розумію.
Це вже хоч щось. Можливо, з цього я зможу почати. Я витягнув стос аркушів та стилус.
⁃ Відобрази, будь ласка, якомога детальніше. Абсолютно усе, навіть те, що здається неважливим.
⁃ А де Мунк? - запитав я Богиню Війни, коли ректор відійшов малювати - Він знову усе на тебе почепив?
⁃ Ні, усамітнився для тренування. Здається, він скоро прорветься на вищу ступінь!
⁃ О, вітаю його.
⁃ Ага. Мунк, він же завжди був попереду мене у силі, але кількасот років тому його розвиток несподівано закляк на місці, давши мені змогу вирватись уперед. Це… гнітило його, хоча на людях він цього і не виказував. Хаааа… Нарешті, він знову стане самим собою.
⁃ Тобто зараз…
⁃ Ти не знаєш. Та й звідки тобі. Усі бачать Мунка як безініціативного ледаря, але то не так. У нашій парі він завжди був рушійною силою. Аж поки не закляк і не зламався. Після чого став не жити а проживати життя.
Он воно як. Навіть не помічав. Думав, що він просто такий і все. Застій на сотні років… Як би я вчинив на його місці? Не міг уявити, адже сам пройшов шлях, на котрий інші витрачають десятиліття мінімум, за якихось пʼять років… Який же я пихатий та нетерплячий йолоп, у порівнянні з ними.
⁃ Тримай. Це усе, чим я можу допомогти тобі, Анею. - Раман простягнув мені пляшку та кілька аркушів зі схемами магічних заклять з поясненнями, написаними дрібним акуратним почерком.
⁃ Дякую.
Махнувши їм рукою, я стрибнув до скелі, де сидів зранку. Мені потрібно було тихе місце для роботи, тож я просто вирізав аурою печеру на декілька кімнат у камені. Здається, вийшло непогано. І сюди не падали промені сонця, тож…
⁃ Хруда, виходь. - покликав я демонесу. - І меблі з собою захопи.
⁃ Ай! Чорт забирай, де ми, пане Анею?
Вона потерла роги, котрими зачепилася об стелю печери, коли вистрибнула з мішечка.
⁃ Ну… то довго пояснювати, знайди собі якийсь закуток, і спробуй не заважати.
З того дня я знов поринув у вивчення магії. І хоча основні зусилля я направляв на те, щоб зрозуміти намальоване Раманом, та мене усе одно наздоганяли елементи вогню, повітря та інші. Вони наче самі того бажали, щоб я їх розумів та оволодів ними. Дні складалися у тижні, тижні у місяці. Іноді я виходив на край печери, та дивився на місто, що розросталося. Це заспокоювало і давало змогу відпочити моїм думкам. Хруда поводилась тихо, десь зникаючи у нічний час, та повертаючись під ранок, і не заважала мені. Елементи магії… За кілька місяців я оволодів усіма на рівні мага девʼятого кола, та моє розуміння магії Білих Близнюків майже не зрушило з місця.
Я дивився на чотири пляшки, що стояли на окремому столі у кутку печери. Як довго вони вже там? Пів року? Наскільки сильний біль вони витримують, увʼязнені там? Я зобовʼязаний хоч якось полегшити то… Я відокремив область простору, де знаходився той стіл і вхопив стрілу часу тої області та розтягнув її якомога дужче. Моє восьме магічне коло аж мерехтіло від кількості мани, що я влив у закляття. Тепер, одна година зовні то лише секунда для пляшки. Може хоч так я їм допоможу.
Я повернулася до паперів, що стосами лежали на столі. Час. То є те, чим я володію, але і чого я не маю одночасно. Я ошкірився. Аби схиблений Ром побачив, у що я розвинув його праці, він самотужки б собі мізки розчавив від заздрощів. Його закляття прискореного часу було просто дитячою забавкою у порівнянні з закляттями, що я створив за цей час.
Схеми, формули, пояснення до них, основи законів функціонування всесвіту… Я намагався хочаб кривими стежками наблизитися до розуміння магії тих клятих псевдо божків, але кожного разу впирався у нездоланну для мене стіну. Як, дідько його забирай, вони утримують нематеріальну сутність у матеріальному обʼєкті?! Це було настільки далеко від складних, але логічних законів магії, що мій мозок буквально палав у спробі вирішити таку задачу. Я зрозумів тисячі речей, невідомих мені раніше, але усе то було зайвим, не потрібним для вирішення задачі, що стояла перед мною.
Мені просто потрібно більше часу, заспокоював я сам себе. Кожна проблема має своє рішення, різниця лише у витраченому на це часі. Час. Мені треба його більше. Значно більше! Я активував свої магічні кола і відшукав свою стрілу часу, у великому спільному потоці. Вхопивши її рукою, відокремив, приклавши немало зусиль, і стис якомога сильніше.
Усе навколо зупинилося. Я озирнувся і помітив як завмерла крапля води, що падала зі стелі печери на вході. У скільки разів? Мав одне лише питання. Сотні? Тисячі? Не важливо, головне, що тепер я маю більше часу. Більше, аніж будь хто у цьому світі. Я посміхнувся і повернувся до крісла біля столу. Воно лише жалібно заскрипіло під моєю вагою.
Усі звуки, окрім тих, що виникали через мої дії, зникли. Навіть повітря навколо мене швидко втратило рівень кисню, тож довелося використовувати магію повітря, аби то виправити. Я почав свою працю майже заново. Я креслив, робив малюнки і писав, часто повертаючись до вже, здавалося, завершеної роботи, та вносив правки до неї. За деякий час мені довелося скласти аркуші та зшити їх у товсті конспекти. Іноді мені здавалося, що я вже десь їх бачив, та я списав те відчуття дежавю на побічний ефект від закляття.
Одного разу, коли я описував основні принципи та кроки розвитку іскри Бога, то відчув, як наче хто зазирає мені через плече. Я швидко озирнувся, але нікого не помітив. Я не вірив, що на континенті є хтось достатньо сильний, щоб так підійти до мене.
⁃ Хех, здається, чортівня ввижається. - пробубонів собі під носа, та повернувся до записів.
Коли для мене минуло кілька років, зовні почався лише світанок нового дня. Я відклав убік стилус, та закрив конспект, після чого вирівняв свою стрілу часу і повернув її назад, у спільний потік всесвіту. Тиша, що так давила своєю вагою на мої відчуття, зникла, а зовнішні звуки вдарили молотом по барабанним перетинкам. Я похитав головою, аби прийти до тями і встав з крісла. Не все так погано, як я гадав, відкат від настільки потужного закляття був мізерним. Я посміхнувся і вийшов з печери, щоб хочаб трішки розвіятись.
Я повільно йшов чистими, широкими вулицями Вільного міста дивуючись, як воно зросло так швидко. Навіть кількість мешканців збільшилася у кілька разів за ці місяці від тих двох тисяч, що прибули сюди зі мною. Багато хто з жителів махав мені рукою, або кивав головою, то ж я робив теж саме у відповідь. «Гільдія цілителів» - прочитав я на одному з будинків. Ти диви, і таке вже тут є… Також дорогою пройшов повз торгову гільдію, та гільдію авантюристів. Як же швидко усе змінилося… Я вийшов на площу біля ратуші і постояв поруч з височенним фонтаном, котрий викидав товсті струмені води угору на багато метрів. Я похитав головою. Яка даремна витрата ресурсів… Але, якщо місто може собі то дозволити… Хотів був зайти до ратуші привітатися з Міртою, та вона була у кабінеті, оточена кількома аурами, серед яких я помітив і ауру Аліки. Мабуть, зайнята, не буду заважати.
Я неквапливо пішов у бік академій, іноді зупиняючись помилуватися архітектурою, котру кілька місяців спостерігав лише здалеку, зі входу у свою печеру. На одній з коротких вулиць помітив павільйон з холодною фруктовою водою, поруч з якими крутилася зграя дітлахів.
⁃ Налийте і мені склянку отої червоної… - попросив я продавчиню.
⁃ Гаразд, пане, зачекайте секунду.
⁃ І давно ви тут? - її ауру я не памʼятав на кораблі - Скільки з мене?
⁃ Наша сімʼя тут недавно, лише місяць як приїхали та отримали дозвіл на проживання. Одну мідну монету пане.
⁃ Подобається місто? - я гарячково шукав у сховищі, де не було нічого окрім золота, мідяка.
⁃ Так! Тут значно краще, аніж у Східній Імперії, звідки ми приїхали.
Так і не знайшовши, я поклав на прилавок золотого.
⁃ Пане… - розгубилася жінка.
⁃ Нічого. Якщо переживаєте за решту то… - я озирнувся та вказав на дітлахів - налийте і їм також.
Я відійшов убік, спостерігаючи як жінка закликає дітлахів до стійки з напоями. Каже що краще… Можливо, то й справді так. Якщо у них вийде збудувати суспільство як я того радив, то усе можливо… Повернувши склянку я знов пішов у бік академії, що була вже зовсім поруч.
«Вільна академія», прочитав я вивіску над високими воротами. А що, досить хитро вигадали. Нема у назві упору ні на бойові мистецтва, ні на магію. Для поєднання саме те, що треба.
⁃ Подобається? - ректор тихо підійшов ззаду.
⁃ Ага, молодці. - я озирнувся - Вже набрали нових учнів?
⁃ Так, На раді міста постановили, що навчання мають проходити усі дітлахи, незалежно від їх здібностей. З часом, ті хто не буде тягти ані магію, ані бойові мистецтва, будуть просто випускатися з посвідкою з зазначенням їх результатів у навчанні.
Я кивав головою, слухаючи його пояснення. Вцілому, то не погане рішення. Дати рівні можливості для всіх… Адже це саме те, що я пропонував. Я ошкірився, уявивши, як Васа буде битися над кожним нездарою та ледарем.
⁃ Аней, твій погляд… Ти використовуєш закляття елементу часу на собі?!
⁃ Ага.
⁃ Але ж то…
⁃ Не хвилюйся, - зупинив я його - я не стану ще одним Ромом. У нас різні цілі, для нього час був метою, для мене ж він просто інструмент. Так що, причин для хвилювання точно немає.
У той час, як я це казав, моє серце скажено колотилось у грудях, а аура почала вириватися з-під мого контролю. Дідько! Це прорив! Та тут же нічого живого не лишиться! І чому так раптово? Вчора ще не було жодних ознак його наближення. Зазвичай, я починав його відчувати за кілька місяців, чому ж так раптово?! Це через роки, що я провів у заклятті?
⁃ Вибач, я скоро! - гукнув я йому вже згори.
Подалі. Мені потрібно втекти якнайдалі від Вільного міста!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko», після закриття браузера.