Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава двадцять перша. 

Я якомога швидше зробив кілька телепортацій на схід, і опинився над безкрайніми водними просторами, що розділяли собою континенти Цвинтаря Богів. Десятки тисяч кілометрів самої води, що кишіла різноманітними монстрами, робили міжконтинентальні подорожі занадто дорогим і рідкісним явищем. 
Моя аура тим часом повністю вирвалася з-під мого контролю і вдарила в усі боки неймовірними хвилями сили. Вода у кількох сотнях метрів під мною розступилася від того удару, оголивши дно, що не бачило сонця з моменту створення цього світу. Мільйони монстрів, з тих, що вижили після цього удару, щонайшвидше плили геть, подалі від тої руйнівної сили. 
Це безумство тривало кілька хвилин, аж поки не знайшло собі виходу, вдаривши у блакитне небо товстим білим променем. І небо затріщало, вкрившись чорним павутинням. На якийсь короткий проміжок часу частина його над мною зникла як явище, відкривши діру у інший світ. І тоді хтось, там нагорі, з цікавістю подивився униз. 
Я аж мурах по шкірі відчув від того погляду. Невже то справжній Бог? Можливо, мій прорив на мить пробив міцний захист Цвинтаря Богів, зробив цей світ видимим для інших, і привернув увагу когось настільки сильного, хто злякав навіть мене? Мільйони років цей світ було сховано від них, а от тепер… Чи не призведе це до чогось… поганого? 
Дідько, Анею, за що ти переживаєш? У тебе зараз купа нагальних проблем, не варто турбуватися за майбутнє. Я заплющив очі і прислухався до своїх відчуттів. Бог Війни вищого ступеня, маг девʼятого кола… ще й жевріюча іскра Бога у грудях. Не знаю як там, на горі, але у цьому світі я, ймовірно, найсильніша істота на даний момент. 
Я неквапливо пішов назад, роблячи короткі, на кілька кілометрів, стрибки у просторі. Мені не давав покою факт того, що мій прорив стався настільки несподівано. Адже у цьому світі вважалося, що прориви майстрів можливі лише у разі кардинальних внутрішніх змін їх тіл, і навіть у мене було так раніше. Але зараз… Чи не задіяна у розвитку душа людини, на рівні з тілом? Такий висновок був би цілком логічним. 
Я минув коротку смугу прибою і пішов над горами Нічийних земель. Кожен мій крок луною розходився у просторі навколо. Куди не подивись, монстри повертали голови у мій бік і ворушили носами, наче намагаючись вловити мій запах, та шкірили свої ікла, розповсюджуючи навколо жагу крові. Бісові потвори… Я подумав, що навіть не докладаючи зусиль зможу знищити їх усіх, але… Що мені з того? Сила? Я й без того мав її достатньо. Убезпечити Вільне місто від атак монстрів? Доки я тут, цього не станеться. І якщо я колись піду… Місто має набути своєї власної сили, аби захистити себе. 
Під мною швидко пролітали гори, долини та бурхливі річки. Раніше я вже  бачив усе це очима монстрів, та власний погляд давав більше інформації про ці землі. Дикі та небезпечні… я вірив, що колись вони стануть такими ж звичайними для людей, як і землі Імперій. 
Мої плани повернутись до печери і зову стати до конспектів різко змінилися, коли я відчув ауру Білих Близнюків поруч із Вільним містом. Срані вилупки! У нас же угода! Для впевненості я подивився на кисть, все так же огорнуту двома червоними стрічками. То якого… Таке нахабство ледь не до сказу мене збісило, тож з телепорту першим вилетів мій кулак,  прямісінько попід груди тої блідої суки. 
    ⁃    Ти прийшла сюди порушити нашу угоду?! - гримнув я, здіймаючись у небо і одночасно активуючи девʼять магічних печаток. 
Від мого удару вона перелетіла через урвище і впала на землю, прокотившись по ній кілька кроків. Міцна, чорт забирай. Будь-якого мага цей удар на шмаття розірвав би, але вона лише виблювала пригоршню крові і звелася на ноги. 
    ⁃    Зачекайте! Я не для бійки тут! Наш континент під загрозою знищення, я прийшла за допомогою! 
    ⁃    Не цікавить! 
Я розвернувся і пішов геть. 
    ⁃    То ваша ельфійка! Вона усіх нас вбʼє! 
Ельфійка? Вона про Ірген? Я на мить зупинився, згадавши це імʼя. 
    ⁃    Ти, погань драна… Забирайся звідси. Ще слово - і я тобі макітру розчавлю! 
Я сказав то не обертаючись до неї. Я кипів від люті, і щоб заспокоїтись, телепортувався до входу у свою печеру. Та сволота так і стояла на тому боці урвища, та щось кричала. Я не хотів її ані бачити, ані чути і тому встановив барʼєр на вході до печери та сів за стіл. 
Ірген… Того не може бути… То маячня! Я відкинув слова псевдо богині мов сміття, і вхопив свою стрілу часу та щосили стис її. Усі зовнішні подразники разом зникли, лишивши мене на самоті. Я перевів погляд на пляшки душ, щоб знову сконцентруватися на роботі та викинути з голови усі сторонні думки. 
Душа. Яку насправді вона  відіграє роль у нашому розвитку? Що є первинне для того - можливості власного тіла, чи прагнення душі? Коли тіло воїна з народження має схильність до розвитку, то чи є у тому заслуга душі? І навпаки, існують приклади, коли лише через силу волі, яка є душевною характеристикою, воїни і ставали воїнами, змінюючи первинні властивості свого тіла. 
І як бути з магами? На перший погляд у їх розвитку первинна саме душа, адже я не зустрічав магів з розвиненими фізичними властивостями. Але, враховуючи мій вдалий експеримент з тренуванням команди магічної академії Матану, ставити хрест на фізичному розвитку магів я б не став. Що тому було причиною? Мотивація як солодка цукерка перемоги у змаганнях? Страх перед мною? Усе одразу? І головне, як довести, що поява нових кіл мани, то заслуга саме душі? 
І як тоді слід сприймати людей, що так і не стали ані воїнами, ані магами? У них не такі тіла і не такі душі? Іншого «сорту»? Ні, то просто неможливо. У цьому світі усі, за рідким вийнятком, вже народжуються з аурою і отримують перше коло мани ще до річного віку. Тобто, усі мають рівні можливості, незалежно від того, чи душа відповідає за розвиток, чи тіло. 
Я потер скроні. Скільки б зараз я не розмірковував над цим, то лише теорія. Щоб мати точні висновки мені потрібен експеримент. 
Лише відокремивши душу від тіла, та вивчивши ці дві сутності окремо одну від іншої, я точно зрозумію їх ролі у симбіозі, котрий називається життям. Я ошкірився. Памʼятається, частка душі Старого Бога щось там казала, що іскра направляє розвиток Бога. І якщо я проведу цей експеримент над собою, то це не має призвести до катастрофічних наслідків, вірно ж? До того ж, я мав запобіжник - розділення може тривати не довше, аніж горітимуть залишки мани монстрів у моїй іскрі. Ну, теоретично…
То де ж вона, моя душа… Я віднайшов ту частину свого «Я», котре не так давно було закуте у ланцюги моєї люті. Слабке та кволе воно билося в мені від розпачу. 
Я тремтів зо страху від того, що мене змушують покинути власне тіло. Що я зробив не так? Чому діло дійшло до таких крайнощів? Я думав, що заради друзів, але чи дійсно то так, чи не дурю я сам себе? А вибір… То вийти чи бути закутим назавжди. Я не міг побороти свій страх та вийти назовні. Там, там я буду незахищеним цим сильним тілом, котре так довго розвивав! 
Не хочеш виходити навіть на мить? Нікчемне створіння, тремтиш як кишеньковий злодій під сокирою ката. Лише у затишному тілі пащекуєш про справедливість, дружбу та відвагу. То де вона, твоя відвага? Де всі ті риси, що ти приписував лише собі? Геть назовні, неміч, дай роздивитися себе! 
Я мов у лихоманці шукав компроміс, що дозволить мені лишитися. Якщо моє тіло зараз запалить іскру, то я точно зникну… Лише ті товсті ланцюги втримали та захистили мене минулого разу, і, здається, тоді вони були створені без усвідомлення їх прямого призначення. Що ж робити, що ж робити… Я гриз свої примарні нігті, і не бачив жодного варіанту, що був би для мене прийнятним. 
Ну що ж, не хочеш добровільно вийти, то я тебе змушу! 
Може спробувати? Зовсім трішки, зовсім ненадовго… Я лише визирнув, коли щось штовхнуло мене, викинувши геть. Холодно. Тут холодно, лячно і небезпечно. Ні! Назад! Я маю повернутися у своє тіло! Я бився, розсипаючись на частки, котрі збиралися знов до купи об тверду поверхню свого тіла. Безрезультатно. Дідько, і як я на це погодився? 
Моє серце зупинилося, а іскра спалахнула мов наднова зірка. Я не відчув ніякого дискомфорту, навпаки, мені стало так спокійно… Жодних турбот за майбутнє, жодного жалю за минулим, жодних сумнівів цієї миті… Я перестав дихати, та мені й не потрібно було. Моя іскра давала тілу усе необхідне для життя. Я перестав рухатись бо, загалом, не мав такої потреби. Цієї миті я існував, і цього було достатньо. Он душа літає повз очі, до чого уся та метушня? Зайве… То усе зайве… 
Я вперше розглядав себе ззовні. А нічого так результат за ці пʼять років розвитку, могло бути і гірше. Кремезний воїн, сила якого змушувала навколишній простір ущільнюватись, аби втримати ту бурхливу міць, що кипіла усередині. Я задоволено усміхнувся. І хоча, на мою думку, зупинятися було зарано, та цим проміжним результатом я був задоволений. Поки що мені нічого не загрожувало, але, що буде завтра? У цьому дурнуватому світі завжди може зʼявитися якийсь божок, котрий надере мені дупу. Я згадав, скільки разів за останні роки мене лупцювали і люди і монстри і аж струснувся зо страху. Та я дивом вижив! Ні, не можна зупинятися, я маю стати ще сильнішим! Лише так я убезпечу себе. Ну, і людей поруч із собою, коли матиму таку змогу. То, скажімо так, вторинне. Загалом, хай кожен відповідає за своє власне життя. 
Мені було так спокійно… Ця мить вічна. Аби ще не та навіжена душа, що мельтишить сюди-туди перед очима, цей світ був би ідеальним. Та й біс із нею, нехай собі літає. Ніщо не порушить цей спокій. Я б заплющив очі, але й так непогано. 
Чорт забирай, можливо навіть зараз, саме цієї миті, доки тіло так розслаблено сидить, до нас наближається небезпека! Вставай, дурню! Я ляснув себе по пиці, щоб отямитись, але нічого не відбулось. Моя прозора рука була зупинена твердою щокою. Нажаль, я навіть болю не відчув, тому не міг зрозуміти, чи мав той ляпас хочаб крихту сили. Я спробував вдарити коліном по кріслу, та воно пройшло крізь нього. Очевидно, фізичні обʼєкти не можуть мене зупинити. Я подивився на пляшку душі на сусідньому столі. Значить, там точно діло у магії Білих Близнюків. Та розберемося з цим, коли повернусь до тіла. Щастя ще, що змінена закляттям восьмого кола стріла часу не вплинула на швидкість горіння мани монстрів у іскрі, інакше застряг би я зовні на кілька років. Звичайно, я мав багато ідей для експериментів у формі душі, та мені було лячно, тож я просто звис поруч із собою і чекав, коли вже догорить та клята мана монстрів. 
Моє серце затремтіло і стислося так, що я з хрипом вдихнув повітря у легені. Чорт забирай, нарешті дивлюся на світ власними очима. Я поворушив плечима. Приємно… Цей експеримент дав мені купу даних для подальшого вивчення, він був цікавим, але… Ну його до біса, повторювати таке. 
Я витягнув новий стос аркушів і узяв стилус. Головним попереднім висновком було те, що розвиток був однаково залежним як від душі, так і від тіла людини. До того ж, як то не гірко визнавати, мій власний розвиток був наслідком боягузтва моєї душі. Я гірко посміхнувся, визнаючи цей факт. Аби її не лякав цей новий, невідомий світ, то чорта з два я зараз мав би ту силу, що маю. 
І я почав писати. Без відпочинку, рік за роком, я розробляв концепцію, з якої розвинулася бездоганна теорія симбіозу та взаємодії духовних та матеріальних тіл. В свою чергу, з цієї теорії була зроблена багатотомна праця по створенню найоптимальніших нових тіл для Тота, Мії, Суі та Крука. Я десятки разів перевіряв кожне слово, кожну сторінку, кожне правило та твердження, аж доки вони не стали чи не математично вивіреними. Іноді, за цією працею, мені здавалося наче хтось зазирає через моє плече у записи, але кожного разу, озирнувшись, я нікого поруч не знаходив. І нарешті, наприкінці пʼятої доби реального часу, де під дією закляття я провів кілька десятків років, я відклав останній том і повернув свою стрілу часу у загальний потік всесвіту. 
І одразу ж впав на підлогу від звуків, протягів та ще казна чого, що мене оточило. Святі їжачки! Страшно ж! Я геть відвик від цього за стільки десятиліть! 
    ⁃    Пане Аней! Що з вами! Вам зле?! - заверещала Хруда, дивлячись як я на четвереньках повзу до виходу з печери. 
    ⁃    Та замовкни ти! У вуха боляче, горлаєш тут! 
Демонеса замовкла, і лише ошелешено за мною спостерігала. Я сів на вході до печери і подивився у бік Вільного міста, що саме запалювало вечірні вогні. Хууух… То є велика різниця, між кількома роками минулого разу і кількома десятиліттями зараз. Ледь не спитав Хруду чи не сталося чогось надзвичайного за цей час, та втримався. Ні, не треба більше так, для моєї психіки то занадто важко. 
Але я був задоволений. У результаті моєї праці, хоча я і не знайшов ще спосіб, як визволити друзів із пляшок душ, та я мав чіткий план і знання, що робити далі. Я був не просто задоволений, я був цим щасливий, і тому навіть розсміявся уголос. Здається, ще дужче знітивши цим сміхом демонесу. До того ж, навіть без мани монстрів, що вигоріла до останньої краплини, моя іскра не згасла а продовжила жевріти. 
Мої відчуття, так довго скуті, почали розповсюджуватися навкруги, і майже одразу наштовхнулися на ауру тих вилупків - Білих Близнюків. Цього разу їх було двоє, але знаходилися вони на тому боці урвища, тому, формально, угоду вони не порушували. Точно прийшли сюди щоб бісити мене, подумалось. 
Біс із ними, я був у занадто доброму настрої, щоб гостро на це реагувати. Хоча, своєю присутністю поруч, вони могли лякати мешканців Вільного міста. Адже я особисто обіцяв людям позбавити їх від тиранії цих вилупків. Я встав і повільно пішов у Вільне місто. 
Навіть пізнього вечора життя тут вирувало. Веселий гомін людей, що вечеряли, чи просто гуляли освітленими вулицями лунав звідусіль. Мені приємно було на то дивитися, хоча, відверто кажучи, не приписував то я собі до заслуг. Вони усе зробили самі. Можливо, лише на самому початку я просто дав їм шанс, котрим вони скористалися. 
    ⁃    Аней! - пролунав голос Білого Близнюка з того боку урвища - Треба поговорити! Нам потрібна твоя допомога! 
Та кому ти потрібен, щоб з тобою говорити. Я зробив вигляд, що то мене не стосується і йшов собі далі. 
    ⁃    Аней, я знаю, що ти мене чуєш! Мовчанкою своєю ти проблему не вирішиш, континент палає, і те полумʼя не омине Нічийні землі! 
Та розкажи… Вірити цим вилупкам то ж себе дурити. 
    ⁃    Аней, ми дійсно потребуємо твоєї допомоги, інакше вона не лишить нічого живого! - закричала його сестра. 
А мені то що? Люди у місті теж чули ці крики, та реагували спокійно, наче вже звикли до них. Я хотів повернутися у печеру, але помітив ауру Мірти, що швидко наближалася. 
    ⁃    Вітаю, пане Аней! 
    ⁃    Доброго вечора, Мірта. І давно ті два ідіоти горлянки деруть? 
    ⁃    Вже третій день не замовкають. Спочатку усі боялися, та вони лише кричать з того боку урвища, не ступаючи на нашу землю. 
    ⁃    А, то хай собі горланять. 
    ⁃    Пане Аней… Справді, ситуація дуже серйозна… 
Я знизнув плечима. Ситуація у них, не у нас. 
    ⁃    Мірто, і ти туди ж…
    ⁃    Пане Аней, Васа, вона ходила на розвідку. Там дійсно щось не так, уся Східна Імперія заповнена біженцями, ми вже теж думаємо, що робити, коли вони дістануться Вільного міста. Васа сказала, що Північної Імперії більш не існує, саме такими словами… 
Я мовчав, бо вже відчув, як сюди швидко летять Мунк з Васою, і трохи поодаль Раман. Ну гаразд. Я вже зрозумів, що моя прогулянка завершена. 
    ⁃    Шановний Мунк, вітаю вас із вищим ступенем!
    ⁃    Шановний Аней, вас теж… Насправді, у порівнянні з вами, мене можна звати нікчемою… Вам кілька років знадобилося там, де мій шлях тягнувся тисячу!
    ⁃    То пусте… головне ж результат, гадаю? 
Мунк, хоч і посміхався, але було видно як йому гірко. 
    ⁃    Якби не твоя сила, Аней, я б тобі усі кістки зараз розтрощила. 
    ⁃    І вам доброго вечора, шановна Васа. Я знов перед вами завинив десь? 
    ⁃    До чого тут я… - Богиня Війни скривилася - Ти притягнув її до столиці, а потім кинув. Краще б ви оба тоді здохли від рук Гріма. 
Оце так заява! 
    ⁃    Шановна Васа, гадаю, вам слід обирати слова! - я був злий від почутого, та не хотів застосовувати силу посеред людної вулиці. 
    ⁃    Обирай чи не обирай, то вже жодної різниці! Та скажена сука усю Імперію знищила, і не кажи, що у тому нема твоєї вини! 
    ⁃    Васа, Васа, заспокойся! - Мунк спробував відтягнути її подалі від мене. 
    ⁃    Ти, Васа, звинувачуєш мене зараз у тому, про що я гадки не маю. Я простив тобі це нахабство два рази, але на третій я розчавлю тебе мов блоху, ти зрозуміла, Васа?! - я говорив тихо, але від мого голосу тремтіла навіть бруківка під ногами. - Шановний Мунк, заберіть від мене цю торохнуту бабу подалі, а потім розкажіть, що взагалі відбувається. 
Чорт забирай, там дійсно сталося щось жахливе. Спочатку Білі Близнюки щось казали про Ірген, та я не повірив. Тепер Васа тороче те саме. Але Ірген? Навряд то вона причетна, Ірген не така людина, щоб масово нищити жителів Імперії.