Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава двадцять друга. 

Я загострив відчуття і скерував їх у бік Північної Імперії, та за кілька секунд і сам впевнився, що там дійсно щось не так. Суцільна сіра зона, де я не зміг відчути абсолютно нічого. Жодної живої аури… Я вже відчував таке одного разу. На дорозі між Матаном та столицею королівства Льготе. Дідько! Того разу геноцид влаштували купка скажених ідіотів, що боролися з церквою такими людожерськими методами. Може, то знов вони? Я скривився від того, як сам себе намагався обдурити. Вони точно не були слабаками, але проти Білих Близнюків не вистояли б. Ті паскуди хоч і ослабли, після війни зі мною, але були на три голови сильнішими за будь який загін Богів Війни. 
Та інший варіант був найгіршим з можливих. Якщо це все зробила і справді вона, Ірген. І як я маю вчинити? Просто відмовчатися, мов, не моя справа? Але усі люди, що прибули сюди зі мною, усі вони з Північної Імперії чи залежних королівств та князівств. Чи зможу я пояснити їм свою бездіяльність?  Так, в очі мені ніхто нічого не скаже, окрім дурнуватої Васи, хіба що… Але й на добрі стосунки тоді не варто буде розраховувати. 
Чорт забирай, як же складно! Втрутитись? Яким чином? Зупинити Ірген… Це буде складно, коли навіть Білі Близнюки з цим не впорались. І, головне, як? Спробувати вмовити? Я згадав останню нашу зустріч. Та вона навіть слухати мене не стане. І що тоді? Вбити?! Дідько, я ще не такий виродок, щоб бути здатним на це. 
А якщо уявити, що вона все ж погодиться зупинитися, то що далі? Усі як один на цьому континенті забажають її крові, як ще недавно хотіли моєї. У Вільному місті її не приймуть, тут і до ворожки ходити не треба, і як тоді бути? Спробувати десь сховати до кінця її днів? Ні, на таке Ірген точно не погодиться. Пуститися навтьоки разом з нею? Не такий вже й поганий варіант, навряд чи хто захоче зіткнутися у бою з двома, ймовірно, найсильнішими людьми на континенті. 
Я різко зупинив себе. Навтьоки з людиною, що вбила, ймовірно, десятки, а можливо і сотні мільйонів людей? Це вже за таке я думаю? Чому? Чорт забирай, чому я її навіть не засуджую?! Ще пів року реального часу тому, на цьому самому місці, я розказував за рівність для кожного жителя цього міста. То десятиліття під дією закляття так на мене вплинули? Я похитав головою. Лицемірний ти виродок, не в заклятті причина. За кілька тижнів до своєї палкої промови, ти не вбив десятки мільйонів у столиці Центральної Імперії лише тому, що Білі Близнюки зробили то поперед тебе, як би ти зараз не виправдовувався. Ти хотів того. І зробив би. 
Від цієї думки мене мало не знудило. Я озирнувся навкруги. Поруч стояли Мірта і Раман, та мовчки чекали, не заважаючи мені. Я сів на узбіччі та подивився на свої долоні. А церковники? Скільки тисяч я їх вбив? Десятки? Сотні? Чи усі вони були винні і заслуговували на смерть? Чи сам факт належності до церкви то як вирок для мене? І якщо так, то чому я відпустив Крама? Він же теж церковник, і я бачив, що він теж користувався силами, вкраденими у простих людей. То чому відпустив? Що за вибіркове правосуддя? 
І чи маю я хоч якесь право тепер, щоб засуджувати Ірген? Навіть якщо уявити, що вона знищила тих людей без жодних підстав, у що я не вірив. Я ж сам такий. І Білі Близнюки такі ж, як би я їх не ненавидів. Яка між нами різниця? Що я вбивав за свою вигадану «справедливість», а вони за власну силу? А мертвим з того легше? 
    ⁃    Аха-ха-ха-ха! - я розреготався, несподівано навіть для самого себе. 
Раман та Мірта не могли зрозуміти причини мого сміху, і ошелешено дивилися на мене. Я махнув рукою, мовляв, усе добре. Насправді, причина була, просто вони за неї не знали. Я на власному досвіді побачив те, про що мені казала частка душі Старого Бога. Байдужість. Найкраща риса Бога. А ті, хто мають рівень сили схожий з моїм, мало чим відрізняються від Бога для звичайних людей. 
І що найгірше, ці люди не мають байдужості справжніх Богів. Як і я. І лише після масових вбивств вони доходять до того ж висновку. Можливо. Я закрив обличчя долонями. Чому, дідько, так відбувається? Невже і краще буде зараз промовчати, та не втручатися? Я не можу прорахувати жодних наслідків… Я не пророк, не можу зазирнути у майбутнє. 
Біс із ним, якщо масштаби трагедії Північної Імперії такі, як я зараз то уявляю, навряд чи у моїх силах зробити набагато гірше. Але й за так робити нічого не буду. Я маю витиснути з Білих Близнюків якнайбільше за свою поміч. Я піднявся на ноги і вже був рушив до виходу з міста, та затримався на мить. 
    ⁃    Ректоре, розповсюдьте будь ласка. Також обовʼязково викладайте це у академії, без жодних вийнятків. - я передав йому усі девʼять томів енциклопедії монстрів, до дісталися мені від Грейс. 
    ⁃    Анею, ти наче прощаєшся…
    ⁃    Наразі ні, але усе можливо. Ірген зараз дуже сильна. Я навіть не уявляю наскільки. 
    ⁃    Пане Аней, то може не варто? - здається, Мірта хвилюється за мене. 
    ⁃    Мірто, якщо буде гаряче, я втечу. Я ж не дурень до смерті битися. 
Не заспокоїв, навпаки. Ех, як розберуся з цією проблемою, потрібно буде виховувати байдужість у собі. До всього. Я стрибнув до мосту через урвище. 
    ⁃    То чого вам? - звернувся я до Білих Близнюків, що все не замовкали. 
Було схоже, що вони своїм очам не повірили, та почали перезиратися між собою. 
    ⁃    Кажіть, або я піду звідси. 
    ⁃    Зупини свою ельфійку, або нам усім гаплик! - вигукнули вони разом. 
    ⁃    Нам? Скоріш за все то вам. У мене немає ворожнечі з нею. 
    ⁃    Гадаєш, вона зупиниться на Північній Імперії? Скоро увесь континент буде на мертву пустелю схожий! 
    ⁃    Ну так ідіть і зупиніть її. Ви ж тут божками себе називаєте, не я. 
    ⁃    Ми не можемо, ми намагалися. Її мана… то щось інше, що навіть наблизитись до неї не дає! 
    ⁃    То й що? Я чим допоможу? 
    ⁃    Твоя теж… - жінка торкнулася руками свого обличчя, де було помітно шрами від опіків - я думаю, що її мана не вплине на тебе. Або буде мінімальний вплив. Я добре вивчила і твою, і її ману, Аней. 
    ⁃    І я маю повірити словам схибленої старухи? 
Її аж пересмикнуло з тих слів. 
    ⁃    Я поглинала ману мільярдів людей більш аніж тисячу років… Я знаюся на ній, що б ти не казав. 
Ну, досвід у неї дійсно є, тут я вимушений був погодитись. 
    ⁃    І що я отримаю за свою поміч? 
    ⁃    Отримаєш?! - від мого нахабства навіть псевдо божки заціпеніли - Мир на континенті, тобі не достатньо?!
    ⁃    Плював я на континент. Я на Нічийних землях. Мені потрібно щось вагоме, щось, заради чого я погоджусь ризикувати життям. 
    ⁃    Не погодишся, і усі помруть, гадаєш, твоє щасливе містечко зможе вижити без Імперій континенту? 
Тут вона дійсно мала рацію. Вільне місто замале, щоб існувати окремо. 
    ⁃    Можемо перевірити, та сумніваюсь, що ти побачиш результат на власні очі, стерво. Тож, запропонуйте мені щось, або домовляйтесь за допомогу ще з ким, а я піду. 
    ⁃    Зачекай… Що ти хочеш? 
    ⁃    По-перше, - я підняв руку, вказуючи на червону стрічку - ми розриваємо нашу угоду. А по-друге, ви розказуєте мені як безпечно відкоркувати пляшки душ! 
    ⁃    Ні! Без контракту під Оком Судді нема жодних гарантій, що ти нас не вбʼєш прямо зараз! 
    ⁃    Ой, щоб для вас не було новиною, я у будь-якому разі вас вбʼю, рано чи пізно. То нащо за це турбуватися? 
    ⁃    Анею, - вона не здавалася - погодьтеся на компроміс. Я зараз виконаю вашу другу умову, а ви забудете про першу? 
    ⁃    Не розумію я вас. Живете вже більше тисячі років, і так розпачливо боїтесь подохнути. Вам самим не огидно того боягузтва? 
З їх поглядів було зрозуміло, що ні, не огидно. Хоча і компроміс виглядав не таким вже й поганим. Як зазначив раніше, рано чи пізно все одно їх вбʼю. 
    ⁃    Гаразд. Раз так, кажи, а я допоможу вгамувати Ірген. 
Білі Близнюки подивилися одне на одного, наче вирішували, чи варто вірити моїм словам. 
    ⁃    Просто зітри мою ауру з пляшки, - сказала вона - і можеш відкривати. Це безпечно. 
    ⁃    Що?! Ти мене за ідіота маєш?! 
Дідько, я стільки років шукав спосіб у магії, а він у аурі! 
    ⁃    Я кажу правду! Можеш сам перевірити, пляшку запечатано аурою!
    ⁃    Там магії до біса!
    ⁃    Так, то навмисно! Магія лише маневр аби відволікти увагу і втримати душу всередині. Сам корок лише аурою стримується. 
Чесно сказати, я більш на себе розгнівався. Не помітив настільки простий трюк. 
    ⁃    Чорт з вами, я виконаю свою частину угоди. Але запамʼятайте одне, якщо ви мене обдурили, жоден контракт не допоможе вам вижити. 
Я піднявся у небо та активував усі свої кола магії. Я не знав, як зустріне мене Ірген, тому мав бути напоготові. І телепортувався до межі сірої зони між Північною та Східною Імперіями. Аби не здатність бачити аури, я б узагалі не помітив різницю за тою межею. Ті ж самі поля, ті ж самі ліси… але без людей та тварин. Несподівано мене наздогнали Білі Близнюки. 
    ⁃    Якого біса?! Ви чому тут?! 
    ⁃    Ми ж домовлялися, що ти нам допоможеш! 
    ⁃    Довбані вилупки, я допоможу, але без вас! Йдіть геть з очей моїх і не заважайте. 
Чорта з два я їм вірив. Ці гниди лише слушного моменту чекають, аби ножа у спину встромити. Ймовірно, розраховують на те, що після бою з Ірген я стану легкою здобиччю. Про те, що такі пройдисвіти мають якийсь хитрий спосіб обдурити умови контракту, я не сумнівався. 
Я знов повернувся до спостережень, коли ті двоє пішли геть. Що мене цікавило, так це те, чому я не відчував ауру Ірген. Так, вона у неї була слаба, як у звичайної людини, та все ж… Моє відчуття зараз щільно покривало усю територію Північної Імперії, і аби Ірген була тут, я б її знайшов. 
Я перетнув кордон і став повільно просуватися територією Північної Імперії, рухаючись у бік столиці. Тепер різниця стала більш очевидною - ні співу птахів, ні рику звірів. Лише шелест листя на деревах під вітром. Усе інше життя наче й не існувало тут ніколи. Деінде я помічав покинуті сільськогосподарські маріонетки і полі, що нерухомо застигли у різних позах, мов статуї, без керівництва своїх хазяїв. 
Картина була дуже схожа з тою, котру я спостерігав на дорозі між Матаном та столицею Льготе. Але була одна разюча відмінність. Я не бачив тут трупів. Ані тварин, ані птахів, ані людей. Складалося враження, наче їх узагалі не існувало. Я зайшов до невеликого міста при дорозі і почав зазирати по покинутих домівках. Порожньо скрізь. У деяких я помітив сліди, наче люди поспіхом збирали речі та тікали, але більшість стояла так, наче хазяїни на мить вийшли і ось-ось повернуться додому. 
Та що за чортівня? І Віса, і Білі Близнюки стверджували, що Ірген знищила жителів, але так, щоб без жодних слідів? На таке навіть Боги не здатні! І як мені знайти тоді саму дівчину на цій велетенській території? Чим далі, тим менше я розумів, що ж тут взагалі сталося. 
За наступні кілька годин я перевірив ще три міста, що знаходились поруч, і в усіх була одна й та сама картина. Усе порожньо. Жодних ознак життя. То куди мені йти? Дідько, який сенс у моїй швидкості, коли я не бачу цілі, до якої мені рухатись? Я присів за столик у порожньому ресторані. На столах стояли недоїдки, а закопчена кухня вказувала на те, що повари пішли не загасивши полумʼя у печах. Недоїдки вже цвіллю поросли, але не було навіть жодної мухи поруч з тарілками, як то буває. 
Я перебирав у своїй голові варіанти, як відшукати Ірген, та нічого путнього вигадати не міг. Хоча… Побутове закляття другого кола. Пошук магічних предметів… У неї був перстень сховище, котрий я їй колись подарував, тож хоч так, можливо… Я розумів, що цим закляттям я міг знайти мільйони інших магічних речей у Імперії, та це був хоч якийсь спосіб, кращий за безцільну біганину, якою я займався зараз. 
Я піднявся у небо на кількасот метрів і використав закляття магічного пошуку. Воно повільно розповсюджувалось навколо мене, і то тут, то там я бачив сполохи магічного відклику. Слабі та невпевнені, але вони були. Але усе змінилося, коли дія мого закляття дісталася столиці Північної Імперії. Там, над містом, наче сходило магічне сонце. Я аж застогнав від відкату, що вдарив по мені. Такий сильний відкат лише від закляття другого кола?! Я такого ще ніколи не відчував. Невже це… власна мана Ірген? Жоден магічний предмет на континенті не міг бути здатним на таке. 
Я телепортувався поближче до столиці, щоб вивчити обстановку - було б дурістю іти туди одразу. Так само, повна тиша та запустіння. Без закляття пошуку околиці столиці нічим не відрізнялись від інших перевірених мною міст. Я повільно рушив дорогою у столицю. Міська брама була відчинена, і прилад у ній автоматично записав мою ауру при вході. Відразу ж загорівся червоний вогник тривоги, та не було жодної живої душі, що б зреагувала на нього. 
Мені навіть стало не пособі. Коли я бився тут з втіленням Білого Близнюка, і ми зруйнували кілька кварталів - навіть тоді це велике місто не виглядало настільки порожнім. Врешті, я дістався до місця, де втілення тоді вибухнуло. Зараз тут лежала нова бруківка, а усі будинки було відновлено. 
Я не знав, як мені знайти Ірген у столиці - використовувати прямо тут закляття магічного пошуку я не відважився, не самогубець врешті-решт. 
Я стояв на новій площі, на місці де раніше був розташований храм Білих Близнюків, зруйнований мною. Уже відкрив рота, щоб прокричати імʼя Ірген, коли помітив велетенську фігуру, яка неквапливо наближалась до мене. Дивно, але вона, та фігура, здавалось мені знайомою. Велетень, чи не у півтора рази вищий за мене, напівоголене тіло вкрите мʼязами… Ханк? Власник бойової арени міста? 
То точно був він, але я зовсім не відчував його аури. Дідько, мерці не ходять! Принаймні, я у це вірив до сьогодні. Ханк скинув з плеча величезну двосторонню бойову сокиру та потягнув її за собою по бруківці. Вона була настільки важка, що деякі камінці просто розсипалися від зустрічі з нею. Достойна зброя для такого громили. 
    ⁃    Ханк, то ти? Як справи, здоровань? Це я, Аней, ще памʼятаєш мене? 
Та його відповіддю стала стрімка атака. Дідько! А він швидкий, як для своїх габаритів, я ледь вклонився від велетенського леза його сокири і вмить вихопив списа зі сховища. 
    ⁃    Ханк! Отямся, бовдуре! Ти мені послугу винен, пам’ятаєш це? 
Він повернув до мене обличчя, геть вкрите зеленою павутиною, та атакував знову. Я блокував ратищем списа, але сила удару була настільки великою, що я не втримався і мене відкинуло на кількасот метрів назад. Усе. Він мене добряче вибісив. Я виліз з під руїн будинку і телепортувався за спину Ханку, та вдарив його по потилиці, сподіваючись, що той здоровань втратить свідомість. Сил я не пожалкував, і тіло Ханка розбивши бруківку вгрузло у землю на кілька метрів. 
Та я помилився. Мій удар, здавалось, лише розлютив його, і він спробував підвестися. Мені нічого не лишилось, як продовжити його бити знов і знов, аби Ханк заспокоївся. Чорт забирай, я не хотів його вбивати, та він вперто намагався битися далі. Навіть з розтрощеними кістками. Я злетів угору, щоб мати хоч мить, аби обміркувати, що ж з ним робити. Та гора скривавлених зеленою кровʼю мʼязів вже ледь ворушилася, але якимось дивом змогла кинути у мій бік сокирою. Я перехопив її лівою рукою у повітрі. Так далі неможна, здоровань точно на таке не заслуговував. 
    ⁃    Вибач, Ханк! 
Відкинувши усі думки я зніс йому голову сокирою, після чого тіло Бога Війни завмерло. Лише голова, що котилася бруківкою, ворушила губами, наче навіть після смерті він намагався щось мені розказати. Дідько, і чому так вийшло? Я не розумів, чи живим він був під чиїмось контролем, чи вже мертвим. І скоріш за все людиною, котра ним керувала, була Ірген. Лише подумавши за це мені хотілося повернутися назад у Вільне місто. Я боявся побачити те, у що перетворилася Ірген. Просто не хотів ані бачити її такою, ані памʼятати. 
Я подивився у бік, звідки до мене прийшов Ханк. Імперський двір. Ну де ж ще… Я  прибрав спис та сокиру до сховища. При нагоді віддам її Васі. Здається, вони були дивними, але друзями. Востаннє озирнувшись на  тіло, з якого повільно витікала зелена кров, я пішов у бік імперського двору. 
Вхід ніхто не охороняв, але  ворота були відчинені. Я повільно йшов білими гравійними стежками до палацу. Каміння тихо хрустіло під моїми ногами, а я все думав, що ж їй сказати при зустрічі. Але, навіть підіймаючись широкими сходами палацу, та прямуючи до відкритих навстіж широких дверей, зовсім нічого не надумав. 
    ⁃    Прийшов, нарешті? - почув я знайомий голос.