Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Олег провів її до під’їзду.

— До завтра, — сказав він на прощання.

— До завтра, — кивнула вона, відкриваючи двері.

Але, зайшовши в квартиру, Віра все ж на кілька секунд зупинилася й задумалася.

Дзвінок у двері пролунав наполегливо й рішуче. Віра незадоволено відкрила очі й простягнула руку до телефону.

— Блін… — пробурмотіла вона, коли побачила час.

Вона мала зустрітися з Олегом ще пів години тому, але замість цього безтурботно спала.

— Віра! Відчиняй, бо я зараз сам зайду! — пролунав голос Олега з-за дверей.

Вона поспіхом натягнула халат і попленталася до виходу.

— Ти жартуєш? — Олег підняв брову, коли вона відчинила двері.

— Добрий ранок і тобі, — Віра позіхнула, відступаючи назад, щоб він міг зайти.

— Добрий ранок? Ти знаєш, котра година? — Олег зайшов усередину й простягнув їй стаканчик кави.

— Тепер знаю, — вона взяла каву й зробила ковток. — Ох, врятував мене.

— Знав, що так буде, тому вирішив перестрахуватися, — він сів на диван і глянув на неї. — Давай, збирайся.

— Так, зараз. Дві хвилини.

— Дві хвилини — це скільки в реальному часі?

— Десять, — хмикнула Віра й побігла до ванної.

Олег розвалився на дивані й почав гортати телефон.

— Ти пам’ятаєш, що Ростислава чекатиме нас у садочку з жолудями?

— Ага, і Тихон запитає, чи ми їх самі збирали, — прокричала вона з ванної.

— І ти що скажеш?

— Що ми чесні люди й не купили їх у бабусі біля парку, — вона висунула голову з дверей. — Хоча це було б значно простіше.

— Але менш весело.

Віра скривилася:

— Знаєш, не впевнена, що оце все — частина моїх планів на життя.

— Вибачай, але ти програла, — Олег усміхнувся. — А взагалі, я подумав, що це непоганий шанс вигуляти тебе на свіже повітря.

— Ой, який ти турботливий, — Віра закотила очі й зникла в кімнаті, щоб перевдягнутися.

Через десять хвилин вона вже була готова.

— Ну, йдемо? — запитала, застібаючи куртку.

— Нарешті, — Олег піднявся. — Я вже думав, що ми йдемо не жолуді збирати, а зимові шишки.

— Дуже смішно.

Вони вийшли з квартири, і Віра відчула, що, попри ранкову втому, їй справді приємно провести цей ранок не на самоті.

Жолудів у продажу не виявилося. Власне, це й не дивно. Хто взагалі продає жолуді? Віра все ж сподівалася на диво, але довелося миритися з реальністю – доведеться збирати їх самостійно.

— Це офіційно найбезглуздіше заняття в моєму житті, — пробурмотіла вона, нахиляючись, щоб підібрати черговий жолудь.

— Ні, це – спокута, — усміхнувся Олег, піднімаючи ще кілька і кидаючи їх у пакет. — Ми чесні люди, пам’ятаєш?

— Чесні, та не дурні. Нам треба скільки? Двадцять штук?

— Двадцять п’ять, якщо не помиляюся.

Віра подивилася на пакет, у якому було вже чимало зібраного «скарбу».

— Все, вистачить, — оголосила вона, відчуваючи, як починають замерзати пальці.

Олег глянув на неї й усміхнувся:

— Ох, а ти точно та жінка, яка недавно била рекорди в клубі?

Віра лише скривилася у відповідь.

— Добре-добре, не злюся. Пішли, віднесемо це в садок.

Вони вирушили в напрямку дитячого садка Ростислави.

— До речі, — кинув Олег, сунувши руки в кишені куртки. — Скоро Вадим повертається.

Віра машинально кивнула:

— І хто це?

Олег глянув на неї здивовано.

— Ти що, не знаєш Вадима?

— Тихон, Аліса, Марк, Кирило… наче нікого не забула, — пожартувала вона.

Олег пирхнув.

— Він наш давній друг. Був у довгому відрядженні, але вже скоро повернеться.

— Ага, ясно, — Віра знизала плечима, навіть не надавши значення цій інформації.

Вона не знала, що цей Вадим – це той самий Вадим, який колись зник із її життя без пояснень.

Дитячий садок зустрів їх звичним гомоном. Малеча носилася по подвір’ю, а виховательки намагалися зібрати всіх докупи.

Ростислава радісно замахала їм рукою ще з далеку.

— Ви принесли?! — Вона підбігла, широко усміхаючись.

— Авжеж, — гордо заявив Олег, простягаючи пакет.

Дівчинка заглянула всередину й кивнула, задоволено схвалюючи їхню роботу.

— Дякую! Ви молодці.

Віра театрально приклала руку до серця:

— Ой, яке щастя, що наша місія виконана.

Тихон, який з’явився поряд, тільки похитав головою:

— Уявляю, як важко вам це далося.

— Не уявляєш, — запевнив Олег.

Віра закотила очі й погладила Ростиславу по голові.

— Ну, сонце, мені пора. Папа.

— Папа! — весело озвалася дівчинка й побігла до своїх друзів.

Олег попрощався з ними й пішов у своїх справах, а Віра з Тихоном рушили в напрямку клініки.

— Ти сьогодні серйозна, — відзначив Тихон, зазираючи їй в обличчя.

— Просто думаю, — відмахнулася вона.

— Про що?

Віра зітхнула, стискаючи пальці в кишені куртки.

— Про Марка, напевно.

— Він щось зробив?

— Ні… Ну, тобто… Він натякав, що я йому подобаюся. Але я не знаю, що з цим робити.

Тихон задумливо кивнув.

— Ну, якщо що, ти знаєш, що в тебе є цілий загін охоронців, які не дадуть тебе в образу.

Віра пирхнула:

— Та знаю.

Вони дійшли до клініки, і Віра спробувала відкинути всі зайві думки, налаштовуючись на робочий день.

Робочий день розпочався спокійно. Віра розбирала записи пацієнтів, переглядала розклад і відзначала нові прийоми. Але рівно об одинадцятій її відволік телефонний дзвінок з рецепції.

— Віро, тут для тебе доставка, — голос медсестри звучав зацікавлено.

Вона зсунула брови.

— Доставка? Я нічого не замовляла.

— Ну, тоді тобі хтось вирішив зробити сюрприз. Йди, подивишся.

З цікавістю і легким хвилюванням Віра попрямувала до рецепції, де на стійці стояв великий букет білих троянд у елегантному пакуванні.