Читати книгу - "Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс"

Карделія стояла посеред поляни, немов загублена між минулим і теперішнім. Її магія все ще вирувала всередині, відчувалася кожною клітиною тіла. Вона знала, що це не просто темна сила, яку так ненавиділа інквізиція. Це було щось більше.

Ардіс не зводив з неї погляду.

— Карделіє, що ти згадала?

В її голові крутилися уривки голосів, обривки пам’яті, які не належали їй.

— Мої батьки… — вона проковтнула клубок у горлі. — Вони не були простими людьми. Вони були хранителями магії. Не звичайної темної сили, а тієї, що була ще до того, як світ розділив магів на добрих і злих.

Ардіс напружено слухав, його пальці легенько стисли руків’я меча.

— Хранителі? — повторив він.

Карделія кивнула.

— Колись існував рід магів, які володіли силою, здатною змінювати реальність. Їх називали Ткачами Долі. Вони не підкорялися жодному закону, бо їхня магія була поза межами розуміння. Вони не творили зла, але й не підкорялися тим, хто прагнув контролювати їх.

Ардіс мовчав, і його мовчання було важчим за будь-які слова.

Карделія зробила крок уперед.

— Моя магія — це спадок. Але не просто темний дар. Це сила, яку вважали втраченою.

Ардіс повільно вдихнув.

— Ти хочеш сказати, що…

— Що я — остання з Ткачів Долі.

Слова прозвучали в тиші, немов грім серед ясного неба.

Ардіс вивчав її поглядом, намагаючись знайти відповідь.

— І якщо це правда… Ти розумієш, що це означає?

Карделія стиснула губи.

— Що я небезпечна для всіх, хто хоче контролювати магію.

Ардіс повільно кивнув.

— Тепер я розумію, чому за тобою полюють.

Вона стиснула пальці в кулак.

— І це ще не все.

Ардіс підняв брови.

— Що ще?

Карделія зустріла його погляд.

— Той, хто наклав прокляття на селище, знає, хто я. І він не зупиниться, поки не знищить мене.

Вітер знову пронісся лісом, і в ньому було щось тривожне.

Ардіс зробив крок ближче.

— Ти не будеш одна.

Його слова змусили її серце затремтіти.

Карделія не відповіла. Але цього разу вона не відсторонилася, коли він простягнув руку, торкнувшись її плеча.

Він відчув, як її тіло завмерло під його дотиком, як її дихання стало частішим. Вона дивилася на нього широко розкритими очима, і в цьому погляді було щось таке, що змусило його серце гучно вдарити.

Вона була таємницею, яку він хотів розгадати.

Жінкою, яка зачаровувала його своєю силою, своєю впертістю…

— Карделіє, — його голос був низьким і трохи хрипким.

Вона не відповіла, але її губи ледь тремтіли, і цього було достатньо.

Ардіс не думав. Він нахилився і торкнувся її вуст своїми.

Поцілунок був обережним, але водночас у ньому крилася незрозуміла глибина. Карделія завмерла лише на мить, а потім здалася цьому відчуттю. Її пальці несвідомо стиснули тканину на його грудях, а по тілу пробігли іскри тепла.

Ардіс відчув це. Відчув, як її магія відгукується на нього, як між ними наповнюється щось нове, некероване.

Коли він відсторонився, Карделія дивилася на нього з дивним виразом обличчя.

— Ти…

— Я знаю, — перебив він, легко усміхнувшись.

Йому здавалося, що він остаточно потрапив у її пастку.

І що найгірше… Він не хотів із неї вибиратися.