Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

євреїв — а саме, на культуру єгиптян. У Єгипті євреї прожили кілька століть на початку своєї історії, і пішли з цих територій десь за часів правління славного Рамзеса ІІ[137]. З письмових джерел, що збереглися до наших днів (якщо хтось і засновував традицію чиновників та записувачів, то це були єгиптяни), ми можемо сформувати для себе картинку, як би мав виглядати герой у тогочасних уявленнях. Тоді вже досить добре розвинулася міфологія короля-героя, яку Клер Лалует зводить до кількох основних характеристик: краса (ідеальне обличчя, на яке «приємно глянути», але й краса, що називається єгипетським словом nefer, і передбачає не лише естетичний вигляд, а й моральні якості)[138], мужність і сила[139], знання та інтелігентність[140], мудрість та розум, пильність і продуктивність, знаменитість і слава (слава, якою він перемагає своїх ворогів, оскільки «тисяча осіб не встояли б міцно на ногах у його присутності»)[141], він хороший пастир (який дбає про своїх підлеглих), він — міцні укріплення, щит землі, героїчний захисник. Не треба забувати, що єгипетський володар, подібно до шумерського, теж був напівбог, адже він був сином бога[142].

У Торі ми майже не знайдемо схожих напівбогів, красивих силачів, наділених надлюдськими фізичними вміннями та покликаних вершити великі справи. Єдиний виняток — це підкачаний Самсон, проте й він отримав свою надлюдську силу від Бога. Герої Тори (якщо взагалі можна використати цей термін) часто помиляються і їхні помилки в Торі дуже детально документуються — можливо, саме тому, щоб нікого з них не прирівняли до Бога[143].

За прикладами не треба ходити далеко: Ной напився так, що наробив всім сорому, Лот у подібному стані сп’яніння дозволяє власним донькам звабити себе. Авраам бреше й продає свою дружину в наложниці. Яків обманює свого батька Ісака та відбирає в свого брата Ісава благословення первородженого сина. Мойсей — убивця єгиптянина, король Давид блудить із дружиною свого воєначальника, а потім наказує його вбити. Соломон на старості повертається до своїх поганських ідолів і т. ін.[144]

У кожного суспільства й кожної епохи — свій ідеал, відповідно до якого ми підсвідомо поводимося, здебільшого скомбінований з того, що вже було. Антропологія знає кількох архетипів героя. Наприклад, американський антрополог польського походження Пол Радін досліджував міфи північноамериканських індіанців, і в своїй найвідомішій книзі «Трікстер»[145] з 1956 р. він описує їхні чотири основні архетипи героя. Найстаршим був т. зв. трікстер (шахрай) — обманщик; потім носій культури — заєць; герой-силач на ім’я Червоний Ріг та зрештою найрозвиненіша форма героя: двійнята. Наприклад, у Гільгамеша є знаки всіх архетипів Радіна: двійням, що його доповнює, став Енкіду[146]. До певної міри, навіть можна було б сказати, що євреї — а пізніше християнство — додали ще один архетип, архетип героя-мученика[147]. Таким є, наприклад, Йов чи Ісая. (У християнстві цей ідеал, звісно ж, уособлює Ісус Христос, який демонструє свою силу в слабкості, перемогу — у поразці, а вищість — покорою на хресті. Складається враження, що його роль полягала в тому, щоб вказати шлях і спокутно страждати). Як ми вже бачили з переліку вище, єврейські герої мали більше схожого з трікстерами, носіями культури й двійнятами. І при цьому вони зовсім не схожі на домінантний символ класичного героя — божественного силача, як ми його зазвичай уявляємо при слові «герой».

Це дуже важливо для демократичного капіталізму, тому що єврейський архетип героя набагато краще підготовлює ґрунт для розвитку пізнішого феномену краще пристосованих до життя героїв, як ми їх знаємо сьогодні. «Герої відклали зброю і подалися в підприємці, щоб розбагатіти»[148]. А для бізнесу, як відомо, не потрібні ні м’язи, ні краса, ні тим паче статус напівбога, вистачить розуму й кмітливості.

Героям, які посунули нашу цивілізацію на той рівень розвитку, де вона зараз, більше притаманний геройський архетип розумного трікстера, носія культури й мученика.

Десакралізація природи

Окрім десакралізації героя, у Старому Завіті зроблено акцент ще й на десакралізації природи[149]. Природа — це Божий витвір, і хоч вона має в собі божественні риси, проте вже не залежить від настрою різних божеств, як ми це спостерігаємо, наприклад, у «Епосі про Гільгамеша»[150]. Проте десакралізація не означає заклик до розорення чи, можливо, осквернення, людина мала піклуватися про природу (див. притчу про сад Едем чи символіку називання тварин). Такий захист і опіка над природою пов’язані й з ідеєю прогресу, яку ми розбирали на початку цього розділу. Адже при лінійному сприйнятті часу просто сама набивається думка про передачу спадку майбутнім поколінням. «Юдаїзм позитивно розцінює економічний розвиток, а природа йому підпорядковується. Хай там як, зростання обов’язково повинно мати свої ліміти. Потрібно брати до уваги потреби майбутніх поколінь. Зрештою, все людство стоїть на варті Божого світу. Тому марнування природних ресурсів — природних чи державних — суворо заборонене»[151].

Десакралізація правителя

У схожому історичному контексті старозавітне вчення також провело десакралізацію правителя, тобто носія економічної політики. Через Мойсея Господь закликав євреїв повстати проти волі фараона — нечувана на той час річ. Правитель прирівнювався до бога чи щонайменше до Сина Божого — зрештою, дещо схоже до Гільгамеша, правителя Уруку, який був на дві третини бог. Але в старозавітному контексті фараон уже стає звичайною людиною (з яким можна не погоджуватися, проти якого можна повстати!).

Наступним ізраїльським королям пророки теж невпинно нагадували, що вони не всемогутні, не рівня Богові, що вони його підлеглі. Зрештою, ідея політичного правителя повністю суперечила Божій волі, і про це чітко й детально йдеться в Торі. Бог однозначно бачив суддю як найвищу форму правління — тобто інституцію, яка зможе розсудити людей, але не буде безпосередньо правити в сучасному розумінні виконавчої влади[152]. Євреї сприймали правління королів майже буквально як інструмент, який вони побудували з нуля, і саме з такої позиції його й розглядали. Для євреїв ця інституція аж ніяк не була божественною, королювання вважалося абсолютно земною справою. З цього часу покірність у правителів (тобто визнання Божої сили над собою, а не в собі) вважається однією з найважливіших чеснот. Король Давид, найвизначніший з ізраїльських королів, пише в Псалмі 147, авторство якого йому часто приписують: «Господь підіймає слухняних, безбожних понижує аж до землі»[153]. Політика втратила свій характер божої безпомилковості, тепер у правильності політичних рішень можна було сумніватися. Економічна політика може бути