Читати книгу - "Смак життя, Юльчик"

Весна стала іншою. Не тільки теплішою — справжнішою. У «Горлиці» з’явилась нова поличка — з чаєм від Максима. Листочки приносила його мама, якій Лія одного разу передала записку:

«Дякую за нього. І за те, що навчили його слухати тишу.»

Відповідь прийшла у вигляді трав’яного збору — з лавандою, м’ятою і пелюстками троянд.

На баночці було написано: «Для неї. Бо вона тепер його спокій.»

У той день Лія зрозуміла: вона більше не сама. У неї є не тільки друзі — Соломія, Юрко, пані Марія з книгарні…

У неї є Максим.

І коли він запропонував:

— «Поїхали на вихідних. Я хочу, щоб ти побачила те, звідки я родом.»

— «Я б з радістю. А твоя мама… вона…»

— «Вона чекає знайомства. Вже навіть приготувала лимонний пиріг, бо, як вона каже, “якщо дівчина любить м’яту — лимон їй теж підійде”.»

Поїздка була коротка, але пам’ятна. Будинок у селі, сад, гойдалка з дитинства. Максим став іншим — м’якшим, коли ходив садом босоніж і розповідав про яблуню, під якою ховався від дощу.

Його мама — тихою, лагідною жінкою з мудрим поглядом — сказала:

— «Я довго чекала, коли він перестане шукати себе в музиці й почне шукати — вдома. І от ти прийшла.»

А в останній вечір, коли вони повернулись до міста, Лія спитала:

— «А якщо одного дня я злякаюсь і захочу втекти? Бо я маю таку звичку…»

— «То я зловлю тебе за руку. І скажу: давай тікати разом. Але не від, а — до.»

«Не всі, хто зникає, йдуть. І не всі, хто з’являється, — залишаються. Але є ті, хто приходить — щоб залишитись. Назавжди.»