Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— Але ж... — не здавалася Сесія.

— Іди, іди! — твердо відказала Вікторія, напустивши на себе суворий вигляд.

Слухняно, з нерішучими кроками, Сесія попрямувала до дверей, увесь час озираючись через плече.

«Як же я тепер підмішаю зілля в її чай?» — з тривогою подумала вона.

Коли служниця пішла, Віка усміхнулася і вирішила: настав час перетворитися на кішку й вийти розвідати, про що гомонять ці вухасті. Їй страшенно хотілося зрозуміти, що з нею зробили на тому стадіоні і що, власне, означала вся церемонія.

Вона лягла на ліжко, заплющила очі, розслабилася... Пройшло кілька хвилин, вона відкрила очі — і нічого не сталося.

Злегка роздратована, підвелася, побігала по кімнаті, стала на четвереньки і занявчала. Якби хтось її побачив у цей момент — подумав би, що вона збожеволіла.

Скільки б Вікторія не намагалася уявити себе кішкою, подумки благала магію знову пробудитися, намагалась відчути себе легкою, пухнастою істотою — нічого не діялося.

Нарешті вона знову впала на ліжко й трохи задрімала. Але після пробудження її тіло залишалося тим самим — людським.

— Та як це має працювати?! — вигукнула вона в розпачі.

А тим часом Сесія, яка, виявляється, ще не пішла далеко і нишком спостерігала з-за дверей, зловтішно усміхнулася.

«І не вийде!» — подумки промовила вона, стежачи за розгубленою пані.

Тепер Сесія розуміла, що за зілля дала її старша наставниця. Цей засіб повністю блокував будь-які магічні прояви. Саме тому принцеса не змогла перетворитися.

*«Вона має приймати це щодня», — суворо наказувала пані. — Інакше настане біда. Принцеса перетвориться на чудовисько і наробить лиха!

Тепер було зрозуміло, чому ельфійська перевірка не виявила магії — все завдяки тому, що Сесія вчасно підмішала зілля в ранковий напій. Проста служниця — а врятувала і себе, і господиню від неминучої страти.

«Ох і корчить її зараз, — подумки хмикнула вона, — мабуть, магія все ж намагається вирватися назовні...»

Попри наказ піти, Сесія вже мала план, як і надалі підсипати чарівний засіб у напої принцеси. Зілля ще вистачить на місяць, може, й на два. Та що буде, коли остання крапля скінчиться? Ця думка холодним вітром торкнулася її серця.

За вікнами над садом повільно опускався вечір. Десь у гіллі шепотів вітер, тріпочучи прозорими пелюстками лілей, що світилися у сутінках м’яким сріблом. А в кімнаті, де панувала тривога і тиша, дівчина безуспішно намагалася згадати, ким вона була… і ким може стати.

Старша пані обіцяла, що наступна порція ліків буде значно сильнішою — її не потрібно буде давати щодня. Та коли саме її передадуть — залишалося таємницею.

Зітхнувши тяжко, Сесія рушила до кухні. Там, серед полум’яних відблисків вогнища і запахів сушених трав, вона зварила ароматний чай для своєї пані, не забувши додати до нього потрібні ліки. Потім попросила одну з молодших служниць, ельфійку з довгими вушками та лагідними очима, занести напій до покоїв, пояснивши, що сама почувається зле.

«Принцеса не відмовиться від чаю, якщо його принесе ельфійка — з ввічливості, бодай для вигляду, зробить ковток», — міркувала Сесія, вдивляючись у паруючу чашку.

Її місію на сьогодні було виконано, тож, як дозволила господиня, дівчина нарешті вирушила відпочивати.

А тим часом Віка, зморена невдалими спробами знову стати кішкою, лежала на м’якому ліжку й тужно вдивлялася у стелю, вкриту тонкими золотистими розписами. За вікном шелестіло листя, вітер грався шовковими фіранками, і в кімнаті стояла приємна півтінь, пронизана світлими променями надвечірнього сонця.

«А все ж таки у котячому тілі було набагато краще…» — мрійливо подумала вона. «Запахи гостріші, слух удесятеро чутливіший, а яка легкість у кожному русі! І ще — справжнє відчуття свободи…»

— Пані, ваш чай, — перервала її думки м’який голос служниці.

— Я не просила чаю, — озвалася Вікторія з подивом, але, помітивши перед собою нову дівчину з гострими ельфійськими вушками, стримала обурення. — Хоча... мабуть, таки вип’ю. Дякую.

Вона взяла чашку й піднесла до губ. Ельфійка мовчки вклонилася і зникла за дверима, не промовивши ані слова.

Але Віка не квапилась пити. Піднесла чашку до носа, принюхалася. Аромат був приємний — солодкувато-трав’яний, з нотками м’яти та жасмину. Та інтуїція насторожено дзвонила всередині.

— Чому ця вухата мені чай принесла?.. — прошепотіла вона.

Усвідомлення прийшло несподівано: ельфи не приховували свого неприязного ставлення. Навряд чи хтось із них приніс би їй щось просто так.

«Ох, якби я була кішкою… Можливо, змогла б вловити приховані запахи», — подумала вона з сумом.

Зрештою, зробивши вигляд, що п’є, вона тихцем вилила чай у діжку з високою квіткою, яка росла біля вікна в оздобленому вазоні з різьбленого дерева.

«Незручно відмовлятись, але ще гірше — отруїтись. Нехай думають, що я все випила».

Проте обід і вечерю, які принесли слуги, Вікторія таки з’їла — голод виявився сильнішим за підозри. Хоча атмосфера у домі була похмурою, вона вирішила: навряд чи її отруять так відкрито.

Заспокоївшись, лягла на ліжко й заплющила очі. Не встигла як слід подумати, як раптом усе навколо закрутилося у барвах — світ потонув у спіралі туману й світла. І ось вона знову — маленька пухнаста кішка.

— Ура! — м’яко нявкнула вона, зістрибуючи з ліжка.

«Шкода тільки, що я так і не розібралася, як саме відбувається перетворення…» — подумала Віка-кішка, потягуючись і вигинаючи спинку.

«Ну нічого, ще буде час. А зараз — час пригод!»

Вона прудко побігла до дверей, але раптом зупинилася — її гострий нюх вловив щось дивне.

Запах ішов із діжки з квіткою, в яку вона вилила чай. Підійшовши ближче, вона втягнула повітря носом. Різкий, гіркуватий, з ноткою металу — запах, що викликав огиду. Те саме тхнуло і з чайника, що стояв на столику.