Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

По другий бік стіни ми знайшли свій одяг. Я швидко натягла через голову сукню і відчула, як щось ударило по стегну. Камінець, що його подарував Андрюс. Я поклала руку в кишеню, стала шукати пальцями гладенький край.

Мама пальцями зачісувала мені волосся. Я подивилася на її мокре лице. З білявих хвиль на плечі капала вода.

– Я хочу додому, – прошепотіла я, тремтячи. – Додому…

Вона випустила з рук одяг і пригорнула мене – довго й міцно.

– Ми будемо вдома. Думай про тата, про наш дім. Вони повинні жити в наших серцях, – вона відпустила мене й подивилася мені в лице. – Якщо буде так, то ми повернемося!

Чоловіки вже сиділи в першій вантажівці. Інша група жінок і дітей стояла голими на ґанку, коли ми виходили.

– Ну як, тепер краще, любий? – сказала мама, усміхаючись до Йонаса, коли ми залазили в першу машину.

Вона перевірила валізу і своє пальто. Йонас виглядав значно краще – і настрій у нього теж був бадьоріший. Андрюс теж. Його мокре волосся блищало, воно було кольору темного цинамону.

– Ну от, тепер ми чисті покійники. Що далі? – відзначив лисий.

– Покійників у лазню б не пустили, – сказав на те сивий, поглянувши на годинник.

– О, та під тим брудом була білявочка! – сказав Андрюс, простягнув руку і взявся за моє пасмо.

Я відсахнулася й відвела очі. Мама пригорнула мене.

– Що таке, Ліно? – спитав Йонас.

Я не відповідала. Я думала про того охоронця, який мацав мене, і про те, що я мала б зробити – дати йому ляпаса, вдарити ногою, крикнути щось. Я сунула руку в кишеню й стисла подарований Андрюсом камінець. Стискала його якомога сильніше, наче хотіла розламати.

– Ви як гадаєте, після сауни на нас чекає обід із чотирьох страв? – пожартувала пані Рімене.

– О так, і шматочок торту «чорний ліс» із чарочкою коньяку – чи й двома, – засміялася пані Арвідене.

– А мені б доброї гарячої кави, – сказала мама.

– Міцної, – додав лисий.

– Ух, я ніколи й не думав, наскільки приємно бути чистим! – вигукнув Йонас, дивлячись на свої руки.

Усі помітно збадьорилися духом, крім Они. Вона й далі наспівувала. Пані Рімене, хоч як старалася, не могла її заспокоїти. Коли в машину сіла остання група жінок і дітей, головний з енкаведистів побачив, що Она встає, сідає, смикає себе за коси. Він крикнув на неї. Молодий білявий охоронець опинився біля кузова.

– Дайте їй спокій, – сказала пані Рімене. – У бідолашної велике горе.

Мама переклала її слова командирові. Она стояла і тупала правою ногою. Командир підійшов і витяг Ону з кузова. Вона не володіла собою – кричала, кинулася дряпати його. Але вона була значно слабша й дрібніша за командира. Він кинув її на землю. Змружив очі, м’язи його квадратної щелепи напружилися.

Мама зібралася стрибати з машини до Они. Але було занадто пізно. Командир витяг пістолет і вистрілив Оні в голову.

Я тихо охнула – і всі теж. Андрюс схопив Йонаса за голову й затулив йому очі. Кров кольору густого червоного вина розлилася під головою Они. Її ноги вивернулися під неприродним, якимось кривим кутом. Одна нога була боса.

– Ліно! – сказав Андрюс.

Я здивовано подивилася на нього.

– Не дивись! – сказав він.

Я відкрила рот, але не видала ні звуку. Відвернулася. Молодий білявий охоронець дивився на тіло Они й не зводив очей.

– Ліно, дивися на мене! – просив Андрюс.

Мама опустилася на коліна на краю кузова і дивилася на Ону. Я підійшла і сіла коло брата.

Задирчав двигун, машина поїхала. Мама сіла й затулила обличчя руками. Панна Ґрибайте невесело цокнула язиком і похитала головою.

Йонас прихилив мою голову до своїх колін і гладив мене по волоссю.

– Будь ласочка, нічого не кажи охоронцям. Не сердь їх, Ліно! – пошепки просив він.

Тіло Они віддалялося, меншало, меншало. Вона лежала в багнюці мертва, убита енкаведистами. Десь у сотнях кілометрів звідси в траві розкладалося тіло її дочки. Як її рідні коли-небудь дізнаються, що з нею сталося? Як хто-небудь дізнається, що сталося з нами? Я й далі писатиму і малюватиму при кожній змозі. Намалюю, як стріляв командир, як мама стояла на колінах, затуляючи обличчя руками, як рушила наша машина і гравій з-під її коліс полетів на мертве тіло Они.

28

Ми в’їхали в місцевість, де було велике колективне господарство. Групки благеньких хатинок з однією кімнатою являли собою вбоге село. Тепле сонце, вочевидь, було тимчасове. Будівлі всі стояли перехняблені, їхні пом’яті дахи свідчили про сувору погоду.

Охоронці наказали нам вилазити з машини. Андрюс опустив голову і став ближче до матері. Вони почали направляти нас до хаток, які, як я спочатку думала, мали бути нашими, але коли панна Ґрибайте і пані Рімене увійшли в одну з них, звідти вибігла якась жінка й почала суперечку з охоронцями.

– У цих хатках люди живуть, – прошепотів Йонас.

– Так, і, дуже ймовірно, нам доведеться жити з ними, – сказала мама, притягаючи нас ближче.

Повз нас пройшли двоє жінок з великими відрами води.

Я не впізнала в них нікого з сусідів по ешелону.

Нас приписали до вбогої халупи на далекому краю села. Її дерев’яні стіни були виголені численними зимами зі снігом і вітром. Двері були криві, розсохлі й порепані. Сильний вітер міг підняти це житло в повітря й рознести на тріски. Білявий енкаведист відчинив двері, гаркнув щось російською і штовхнув нас досередини. Приземкувата алтайка, закутана, немов капустина, побігла до дверей і стала кричати на охоронця.

Мама повела нас у куток. Жінка розвернулася й почала кричати на нас. Рука, тонка, немов соломинка, витикалася з-під хустки, в яку баба була загорнута. Зморшки перетворювали її широке обвітрене обличчя на географічну карту.

– Що вона каже? – спитав Йонас.

– Що в неї немає місця для брудних злочинців, – сказала мама.

– Ми – не злочинці! – сказала я.

Жінка й далі лаялася, розмахуючи руками і плюючи на долівку.

– Вона божевільна? – дивувався Йонас.

– Каже, що в неї й на себе ледве харчів вистачає і ділитися з такими злочинцями, як ми, вона не збирається, – мама відвернулася від хазяйки. – Ну а ми просто складемо наші речі в цьому кутку. Йонасе, став-но свою валізу.

Жінка схопила мене за волосся і смикнула, намагаючись викинути мене за двері.

Мама прикрикнула на хазяйку по-російськи. Відчепила її руку від мого волосся, дала їй ляпаса й відштовхнула. Йонас