Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Гей, пане суддя! – гукнув Юрій. – Ану вийди-но з хати: кульчицька шляхта до тебе в гості завітала!

У відповідь – тиша. Кульчичани чекали, вдивляючись навколо себе у темряву, а коні їхні нервово гризли вудила. Нічого. Юрій уже було хотів крикнути ще раз, але раптом двері відчинилися: на порозі свого дому постав сам пан суддя. Він виструнчився на повний зріст, окинув своїм поглядом присутніх.

– Щось я не пригадую, аби колись кликав вас до свого дому.

Відповів Костик.

– А ми привезли тобі, пане, те, що ти загубив у нашому селі. Певно, шукаєш!

Безумовно, суддя впізнав Гжицького, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

– Не маю жодної справи до вашого села. Забирайтеся звідси.

Костик спаленів:

– Оцей розбійник за твоїм наказом напав на нашого брата! Він уже зізнався у всьому, так що тобі, пане, більше не відбрехатися!

– Та як ти смієш! – гукнув і собі Коналінський.

Раптом бахнув постріл. Гжицький, сидячи у сідлі, здригнувся, кульчичани ж посхоплювалися за зброю, бахнув постріл у відповідь, за ним іще декілька.

– Що ви робите?! – кричав суддя, піднявши свої худі довгі руки догори.

– Стійте!!! – стримав своїх Костик.

Усе затихло, тільки коні били копитами землю і неспокійно форкали, налякавшись пострілів. Гжицький усе ще сидів у сідлі, тоді хитнувся, посунувся і впав на землю. Коні від цього іще більше схарапудилися.

– Хто стріляв?! – крикнув Юрій.

Із темряви, з боку конюшень, вийшов Коналінський-молодший. Поводився впевнено, на плечі тримав свого мушкета.

– Я.

Юрій зрозумів: ось як Коналінські замітають сліди.

– Ніхто не сміє брехати на нас, ще й у нашому домі, – продовжив молодий власник Вугерець.

Юрій поглянув на Дашинича, що зіскочив з коня і припав до пораненого: серце того не билося. Кулаки у Юрія стиснулися самі собою.

– Смерть баніти і розбійника Гжицького вам нічим не допоможе: він встиг дати свідчення, і десятки шляхтичів є тому свідками. Ця справа буде розглядатися на сеймах і в судах – ви, Коналінські, за все будете відповідати! Все по закону зробимо! Їдьмо звідси, панове!

Взагалі, Юрій картав себе за те, що послухав старого Костика і погодився їхати до Вугерець: справу можна було повернути інакше, з більшою користю. Ех, нічого не поробиш, назад не повернеш. Та нічого, тепер Коналінські не посміють смикатися, можна буде і землю за гумном відсудити. Головне – щасливо звідси вибратися.

Шляхтичі, послухавши заклик молодого Шелестовича, почали розвертати коней. Раптом у браму влетіли Ручка зі Сметанкою. У останнього в сідлі сиділа дівчина, закутана в коц.

– Привезли, – підморгнули хлопці.

Юрій придивився – Мариня.

– З тобою все добре?

Дівчина кивнула головою на знак згоди, хоча на вигляд була стривожена і бліда. Юрій повернув коня, знову став навпроти Коналінських.

– Цю дівчину я забираю.

– З якого дива? – запитав старий.

– Лишаю вам замість неї цього, – Юрій кивнув на труп Гжицького.

– Він же здохлий.

– Самі забили – самі і зарийте.

Коналінські мовчали, тож Юрій прийняв це за знак згоди. Він повернув коня у бік брами і поїхав геть із цього двору.

– Кляті макогони, – прошипів їм услід Коналінський-молодший. – Тепер вони нас будуть за горло тримати через того…

Він сплюнув на землю і поглянув на труп Гжицького.

– Не будуть, – заперечив суддя. – Тепер ми їх за горло візьмемо. Слухай мене: зараз підпалимо садибу, а все спишемо на макогонів…

– Тату…

– Роби що кажу. І не забудь труп у вогонь кинути…

Розділ ІХ

Це літо видалося дуже дощове. Липень також не потішив доброю погодою: небо плакало й плакало. З-за Карпатських гір все лізли і лізли хмари й нависали над Самбірською землею. Мурашки чогось почали переносити свої мурашники на більш високі місця, миші стали пхатися з поля до хати. Знову полило: холодно, важко, занудливо. Земля відмовлялася приймати у себе воду, дорога розгрузла, перетворилася на багно, брудні потічки й струмочки потекли селом. Надворі було сіро й неприємно.

У такий час Юркові було особливо тяжко на душі. При роботі він забувався, занурившись у неї з головою. Тепер же, коли через дощ надвір годі було вийти, туга сильніше обіймала його серце – і він дедалі більше усвідомлював, що народився на цей світ не для того, щоб орати батьківську ниву та годувати корови. Він усе вдивлявся у дорогу, що вела ген із батьківської хати і манила його за собою. Думав про Січ.

– Дністер скоро вилиє, – сказав батько. – У Карпатах теж дощі, вода звідти прийде до нас – біда буде.

Кульчиці затоплення не боялися: були на горбах. Шкода було тільки урожаю, що вимакав.

– Радловичі, певно, невдовзі будуть плавати, – додав батько.

– І нехай собі їх пан трохи ноги намочить, – мовив Юрків молодший брат, що сидів і стругав щось ножем. Раптом затнувся: біля печі крутилася Мариня.

Юрій ще тоді забрав дівчину до своєї хати, аби Коналінські не заподіяли їй шкоди. Мариня допомагала по господарству та все виглядала свого Миколая. Пригода із Коналінськими почала забуватися: певно, поховали пани Вугерецькі свої хвости.

– Пан якраз і не намочить, бо поставив свій фільварок далеко від річки. Будуть плавати прості хлопи, – знову пробасив батько.

Юрій одягнув плащ і вийшов надвір. Від перелазу ноги понесли самі на сільський майдан. І не його одного: шляхта збиралася, у всіх на устах була тривога. Дощ поволі притих. Шляхтичі дивилися на величезні потоки води і калюжі, що текли селом.

– Треба їхати все обдивитися, – мовив Юрій, декотрі зі шляхтичів пристали на його пропозицію: Дашинич, Смуж, а також нерозлучні друзяки Ручка і Сметанка. За якусь хвилю вони уже їхали на конях у бік радлівського костела. Тривога чогось обіймала серце, як раптом почувся дзвін.

– Це з радлівської церкви. Певно, біда вже там, панове.

Шляхтичі приострожили коней і помчали ще швидше дорогою-болотом. Стали на горбку біля костела й роззирнулися.

– Матір Божа, – мовив хтось поруч із Юрком.

Навкруги все було затоплене. Дністер залив уже цвинтар і ту дорогу, якою кульчичани їхали минулої зими. Церква лишилася, як острів, зі всіх боків залита. Дорогу теж затопило, що вела і вверх села, до Дрогобицького шляху та панського фільварку, і на Діл, де стояли селянські хати.

– Біда, панове, треба рятувати людей. Гайда за мною! – гукнув Юрій і приострожив коня.

Вони не стали спускатися дорогою вниз, у воду, а повернули вправо й полями поїхали в об’їзд.

До села в’їхали біля старої