Читати книгу - "Шістка воронів"

Він побачив закликайл, котрі вигукували щось потенційним клієнтам, пропонували безкоштовні напої, гарячу й запашну каву й найчеснішу гру в цілому Кеттердамі. Привітався кивком і попрямував на північ.

У Клепці лише ще одне азартне лігво мало для нього значення: «Смарагдовий палац» — найбільша гордість і радість Пекки Роллінза. Будинок був огидного зеленого кольору, прикрашений штучними деревами, що гнулися від золотих і срібних монет. Уся споруда була оформлена як данина каельському спадку Роллінза й усій його банді — Десятицентовим Левам. Навіть дівчата, що працювали за столами й стійками з фішками, були одягнені в блискучий зелений шовк, а волосся мали пофарбоване в темний ненатуральний червоний колір, щоб нагадувати панянок із Мандрівного Острова. Минаючи «Смарагдовий палац», Каз подивився вгору, на фальшиві золоті монети, і дозволив собі розлютитися. Гнів був потрібний сьогодні як згадка про те, що він утратив чи на чому може розжитися. Гнів був потрібний йому, щоб підготуватися до цієї безрозсудної спроби.

— Цеглинка за цеглинкою, — пробурмотів Бреккер. Це були єдині слова, котрі тримали хлопцеву лють під контролем, котрі не дозволяли йому ввірватися в золоті із зеленим двері, вимагаючи приватної аудієнції в Роллінза, і перерізати тому горло. Цеглинка за цеглинкою. Ця обіцянка допомагала йому спати вночі, вела його щодня й не дозволяла привиду Джорді наблизитися ні на крок. Тому що швидка смерть була б подарунком для Пекки Роллінза.

Каз спостерігав за швидким потоком людей, котрі виходили чи заходили у двері «Смарагдового палацу», і кинув швидкий погляд на своїх закликайл — чоловіків і жінок, котрих він наймав, щоб заманювати Пеккиних клієнтів на південь, пропонуючи їм кращі умови, більші виграші й гарніших дівчат.

— Звідки ти йдеш, такий радісний? — запитував один в одного значно голосніше, ніж це було необхідно.

— Повертаюся з «Воронячого клубу». Розжився сотнею крюґе лише за дві години.

— Брешеш!

— Хай мені грець! Я збираюся до Клепки випити пива й зустрітися з одним друзякою. Чому б тобі не приєднатися до нас? Ходімо пограємо разом?

— «Воронячий клуб», хто б міг подумати!

— Ходімо, я пригощу тебе. Я пригощу кожного!

І вони йшли собі разом, сміючись і змушуючи всіх клієнтів навколо замислитися, чи не варто пройти ще кілька мостів униз течією каналу й подивитися — раптом там більші шанси. Казові служники спокушали й вабили їх, наче щуролов із флейтою в руці.

Він завжди стежив, щоб люди не працювали довго в одному місці. Пеккині викидайли не помічали облич, що весь час змінювалися, і — клієнт за клієнтом — Каз перетягнув майже весь смарагдовий бізнес до себе. Це був один із безлічі нескінченно малих шляхів, які Каз відкрив для себе, щоб урівноважити свої та Пеккині рахунки, — перехоплювати його вантажі юрди, брати платню за користування П’ятою гаванню, збивати комірне, щоб позбавити Пекку мешканців і тихесенько висмикувати всі ниточки, що зшивають докупи його життя.

Окрім чуток, які Бреккер поширював, і претензій, котрі він висунув цієї ночі Ґілзові, Каз був не таким уже й виродком. Він навіть не був місцевим у Кеттердамі. Коли вони вперше прибули до міста, йому було дев’ять, а Джорді — тринадцять. Чек від продажу батькової ферми був надійно зашитий у внутрішній кишені старого братового пальта. Каз так і бачив, як тоді з блиском в очах ішов Клепкою й тримав Джорді за руку, щоб не загубитися в натовпі. Він ненавидів хлопчаків, якими вони були, — два недоумкуваті простаки, котрі лише чекали, поки їх надурять. Але ці хлопчики давно зникли, і лише Пекка Роллінз чекав на свою кару.

Одного дня він приповзе до Каза на колінах і благатиме про допомогу. Якщо хлопцеві вдасться впоратися з Ван Ековим завданням, цей день настане значно швидше, ніж можна було сподіватися. «Цеглинка за цеглинкою я знищу тебе».

Але якщо Каз сподівався потрапити до Льодового Двору, він мусив набрати собі відповідну команду. Тож наступні кілька годин йому доведеться витратити на справи, котрі допоможуть забезпечити два життєво необхідні елементи мозаїки.

Хлопець звернув до провулку, окресленого одним із невеличких каналів.

Туристи й купці трималися добре освітлених, людних вулиць, тож тут нікого не було й Каз заощадив трохи часу. Незабаром з’явилися вогні й долинула музика Західної Клепки, вулиці обабіч каналу заповнилися шукачами нових розваг — чоловіками й жінками всіх можливих соціальних груп та з різних країн.

Із віталень, двері до яких були широко розчахнуті, лилася музика. Там на канапах сиділи чоловіки й жінки, убрані в утинки шовку й обвішані крикливими брязкальцями. Над каналом розгойдувалися на линві акробатки, маленькі тіла яких були вкриті лише блискітками, вуличні музики грали на скрипочках, сподіваючись отримати монету-дві від перехожих. Яточники вигукували свої пропозиції в бік лискучих приватних гондол, у яких заможні крамарі курсували каналами, і трохи більших прогулянкових човнів, що привозили на острів туристів і моряків із Ліду.

Більшість туристів ніколи не заходила до будинків розпусти в Західній Клепці. Вони прибували сюди, щоб просто повитріщатися на натовп, і цього було достатньо. Багато хто вирішував навідатися до цієї частини Бочки, замаскувавшись, — у вуалях або масках, — чи приховавши все обличчя, крім блискучих очей. Гості купували костюми в одній зі спеціальних крамниць біля головних каналів і часом зникали зі свого оточення на день, тиждень чи на стільки, на скільки дозволяли їхні статки. Вони перевдягалися в Багряного Пана чи Втрачену Наречену або надягали гротескні маски Безумця з виряченими очима — усе це були персонажі «Комеді Бруте» — тваринної комедії. Також тут були Шакали — зграї чоловіків-скандалістів і хлопчаків, котрі стрибали вулицями Бочки в червоних лакованих масках сулійських провісників.

Каз пам’ятав, як Інеж уперше побачила маску шакала у вітрині. Вона не могла змовчати й презирливо кинула: «Справжні сулійські провісники трапляються рідко. Вони святі люди. Ці маски, котрими ви тут розкидаєтеся, наче сувенірами з вечірки, для нас священні».

— Я бачив, як сулійські провісники займалися своїм ремеслом у караванах і на кораблях задоволень, Інеж. Там вони не скидалися на таких уже святих.

— Це були удавальники. Перетворюються на клоунів для тебе й таких, як ти.

— Таких, як я? — засміявся Каз.

Вона змахнула рукою з відразою:

— Шевраті. Не знають нічого. Вони сміються з вас під своїми масками.

— Не з мене, Інеж. Я ніколи не дам і ламаного шеляга, щоб почути про свою долю — байдуже, від