Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Комако знову взяла сямісен і поклала на литку зігнутої в коліні правої ноги. Її стегна ледь-ледь пересунулись ліворуч, а тулуб зігнувся праворуч.
— Ось так я вчилась, коли була малою… — І, втупивши погляд у гриф, вона по-дитячому заспівала: — Ку-ро-каа-міі-но…
— «Курокамі» — це перша п’єса, яку ти вивчила?
— Ага, — як і колись у дитинстві, кивнула вона головою.
Після цього, залишаючись ночувати, Комако вже не намагалась будь-що вернутися додому перед світанком.
«Кома-тян!» — іноді з коридору гукала, наголошуючи на закінченні слова, трирічна донька власника готелю. Комако звичайно брала її на руки, залазила з нею під ковдру біля котацу, й вони, забувши про все на світі, гралися, а потім ішли в купальню.
Після купання, розчісуючи мокре волосся, Комако розповідала:
— Ця мала, тільки побачить гейшу, кричить: «Кома-тян». І завжди підвищує голос на кінці. І фото, і картина, де жінки з японськими зачісками, — все це в неї «Кома-тян». Я люблю дітей, і вона це відчуває. Кімі-тян, ходімо в гості до Кома-тян.
Комако піднялась, але роздумала й знову вмостилася у плетене крісло на веранді.
— Ось вони, непосидющі токійці! Вже на лижах.
З Сімамуриного номера на узвишші було добре видно схил гори, де каталися лижники.
Сімамура, відвернувшись від котацу, глянув у вікно: на схилі тільки де-не-де був сніг, а кілька лижників у чорних лижних костюмах спускалися вниз по полях, розміщених на узгір’ї терасами. Снігу було мало, і лижники пересувалися поволі й незграбно.
— Мабуть, студенти… Сьогодні, здається, неділя. Невже їм приємно?
— Що ж, вони в хорошій спортивній формі. — Комако наче говорила сама з собою. — Кажуть, гості дивуються, коли зустрічають гейш на лижній базі. Гейша привітається, а гість їй: «О, невже це ти?» Воно й не дивно, адже гейша від сонця і снігу вмить засмагає. А ввечері — пудра…
— Ви теж катаєтеся в лижних костюмах?
— Ні, в гірських хакама. Неприємно, коли тобі на вечірці кажуть: «Може, стрінемось завтра на лижній базі?» Цього року я, мабуть, і не ставатиму на лижі… Ну добре, бувайте! Кімі-тян, ходімо!.. Сьогодні вночі випаде сніг. Перед тим, як випаде сніг, увечері завжди холодно.
Сімамура сів у плетене крісло на веранді. Комако тим часом уже верталася додому крутою дорогою мимо лижної бази. Вона вела за руку Кіміко.
На небі з’явилися хмари. Подекуди гори затягло тінями, а подекуди ще проглядало сонце. Світло й тіні щохвилини переміщалися, і в цій грі було щось похмуре й холодне. Незабаром і лижна база поринула в сутінки. Сімамура глянув униз, під вікно: на сухих кущиках хризантем висіли бурульки, ніби краплі желатину. Однак сніг на даху розтавав і краплини води безперервно видзвонювали у риштаку.
Снігу вночі не було. Спочатку пішов град, потім — дощ.
Напередодні від’їзду Сімамура ще раз запросив Комако до себе. Була ясна місячна ніч. Об одинадцятій годині надворі був лютий холод, але Комако заявила, що хоче прогулятися. Вона майже силоміць відтягла Сімамуру від котацу.
Дорога замерзла. Селище спало, скуте холодом. Комако підгорнула поділ кімоно й запхала його за обі. Місяць сяяв, як кинджал, устромлений в голубий лід.
— Ходімо на станцію.
— Ти що, збожеволіла? Туди й назад цілий рі.
— Ви ж скоро ідете. Підемо глянемо на станцію.
Сімамура зовсім задубів, холод скував його від голови до ніг.
Коли вони вернулися в номер, Комако враз посмутніла. Підсівши до котацу, вона засунула руки під ковдру й низько опустила голову. Навіть від купання відмовилась. Такого з нею ще не бувало.
Була приготована одна постіль. Кінець матраца впирався в котацу, а ще одна ковдра краєм лежала на тій, що вкривала котацу. Комако сиділа понурена, боком до котацу.
— Що з тобою?
— Я піду додому.
— Не вигадуй!
— То ви лягайте. А я так посиджу.
— Чого тобі заманулося йти?
— Та ні, я не йду. Я побуду тут до світанку.
— Що за химера? Чого ти така вперта?
— Зовсім я не вперта.
— То чого не лягаєш?
— Мені тяжко…
— Та чого ти?.. — Сімамура засміявся. — Лягай, я тебе не чіпатиму.
— Не хочу.
— Дурненька! Навіщо бігала в такий холод?
— Я йду.
— Ну, чого тобі йти? Побудь тут.
— Гірко мені, розумієте? Ви ж їдете. Додому, в Токіо… Гірко… — Комако впала обличчям на котацу.
«Гірко… Від власної безпорадності, нічого не може вдіяти, що закохалася в гостя… Від безнадійності цих хвилин розлуки? Невже серце завело її так далеко?» — подумав Сімамура й надовго замовк.
— Їдьте! Я вас не затримую.
— Я й справді вирішив завтра їхати.
— Чому ви від’їжджаєте? — Комако підвела голову, немов прокинулась зі сну.
— А що ж робити? Я все одно не зможу тобі допомогти, скільки б тут не залишався.
Якусь мить вона дивилась на Сімамуру, а потім раптом різко сказала:
— Оце й погано… Ви розумієте, погано… — Зненацька Комако рвучко встала й кинулась Сімамурі на шию.
— Що ви сказали? Вставайте! Вставайте, кажу вам! — В нестямі, забувши про все на світі, вона заголосила і впала на постіль коло Сімамури…
Потім вона розплющила очі. Вони світилися теплим вологим блиском.
— Так, справді, вам треба завтра їхати, — сказала вона спокійно і відкинула з чола волосся.
Наступного дня, коли Сімамура, що вирішив їхати о третій пополудні, переодягався в європейський костюм, готельний клерк викликав Комако в коридор. Сімамура чув, як Комако сказала: «Підрахуйте, будь ласка, за одинадцять годин». Мабуть, службовець готелю вирішив, що рахунок на шістнадцять-сімнадцять годин — це занадто.
Коли Сімамура переглянув рахунок, то побачив, що все враховано — коли Комако відходила о п’ятій ранку, а коли о дванадцятій наступного дня.
Накинувши пальто і білий шарф, Комако пішла проводжати його на станцію.
Щоб згаяти час, Сімамура купив подарунки додому — консервованих плодів ліани, маринованих грибів тощо, — і все одно до відходу поїзда лишалося хвилин двадцять. Прогулюючись по станційній площі на невисокому узвишші, Сімамура споглядав засніжені гори, що з усіх боків обступали цей вузький клапоть рівної землі. Чорне волосся Комако на тлі похмурих гір справляло гнітюче враження.
Тільки в одному місці — на схилі гори в пониззі річки — чомусь світилася сонячна пляма.
— А відколи я приїхав, снігу поменшало.
— За два дні його випадає на шість сяку. А якщо він і довше падає, то не видно он тієї лампочки на телеграфному стовпі. От задумаюсь про вас, налечу на дроти й поранюсь.
— Невже його стільки буває?
— Кажуть, у сусідньому містечку після снігопаду школярі вранці вистрибують з другого поверху гуртожитку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна снігу (збірка)», після закриття браузера.