Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Sie ko¨nnen nicht beru¨hren die Frauen[33], — заволав він.

— На кухню, — я підштовхнула сестру до дверей, навіть не зупинившись, щоб підібрати розбите скло. Я почула, як знов залунали крики, як хряснули двері, і поспішила слідом за нею в коридор.

— Мадам Лефевр.

Я домивала останні келихи. Елен пішла спати. Події сьогоднішнього дня виснажили її навіть більше, ніж мене.

— Мадам?

— Herr Kommandant. — Я обернулася до нього, витираючи руки ганчіркою. У кухні горіла одна свіча — ґніт, за допомогою жиру закріплений у банці з-під сардин. Я майже не бачила його обличчя.

Він стояв переді мною, тримаючи каску в руках.

— Пробачте за ваші келихи. Я подбаю, щоб їх замінили.

— Будь ласка, не турбуйтесь. У нас вистачить своїх.

Я знала, що келихи будуть просто реквізовані в наших сусідів.

— Пробачте за… того юного офіцера. Будь ласка, перекажіть вашій сестрі, що більше це не повториться.

У цьому я не сумнівалася. Крізь заднє вікно я бачила, як покараний шкутильгає на свою квартиру, підтримуваний товаришем, і притискає вологу ганчірку до скроні.

Я подумала, що тепер комендант піде, але він не рушав з місця. Я відчувала, що він не зводить із мене очей. У його погляді стояла тривога, майже біль.

— Вечеря сьогодні була… неперевершена. Як називається ця страва?

— Chou farci[34].

Він зачекав, і, коли пауза до незручного затяглась, я пояснила:

— Це ковбасний фарш із овочами й травами, загорнутий у капустяне листя і зварений у бульйоні.

Він став роздивлятися свої черевики. Потім зробив кілька кроків кухнею, зупинився, торкнувся пальцем банки з кухонним начинням. Я раптом без емоцій подумала, чи не збирається він реквізувати і його.

— Це було дуже смачно. Усі так казали. Ви питали мене сьогодні, що я хотів би на вечерю. То от… ми хотіли б найближчим часом повечеряти такою самою стравою, якщо це не завдасть вам клопоту.

— Як бажаєте.

Цього вечора він був трохи інакшим, якесь невловиме збудження підіймалося в ньому, відчутне на відстані. Я тим часом питала себе, як це — вбити людину. Чи, може, для німецького офіцера це настільки ж звично, як випити другу філіжанку кави.

Він глянув на мене, наче хотів сказати щось іще, але я вже повернулася до своїх каструль. Позаду нього я чула, як ніжки стільців дряпають підлогу — інші офіцери зібралися йти. На вулиці дощило, огидна мжичка майже горизонтально била в шибки.

— Ви, мабуть, утомилися, — сказав він. — Я залишу вас у спокої.

Я підібрала тацю з келихами і пройшла за ним до дверей. Уже на порозі він обернувся й надягнув каску, тож мені довелося зупинитися.

— Я саме хотів спитати. Як почувається немовля?

— Жан? Чудово почувається, дякую, хіба що трохи…

— Ні. Інше немовля.

Я ледь не впустила тацю. Якусь мить я вагалася, збираючи сили, але відчувала, як кров приплинула мені до шиї. Я знала, що він бачить це.

Коли я заговорила знову, мій голос хрипів. Я не зводила очей з келихів перед собою.

— Я гадаю, що всі ми… в порядку, наскільки це можливе за даних обставин.

Він поміркував над цим.

— Тримайте його в безпеці, — сказав він тихо. — Краще йому не виходити занадто часто на нічне повітря.

Він подивився на мене довгим поглядом, а тоді розвернувся й пішов.

6

Тієї ночі, попри цілковите виснаження, я лежала без сну. Я бачила, як неспокійно спить Елен, бурмоче вві сні й несвідомо простягає руку, аби впевнитись, що діти поряд. Ще вдосвіта, о п’ятій годині, я вибралася з ліжка, загорнулась у кілька ковдр і навшпиньках зійшла вниз, щоб підігріти води на каву. В обідній залі досі вчувалися запахи минулого вечора: дерево з камінної ґратки, слабкий ковбасний дух, від якого в мене забуркотіло в шлунку. Я зробила собі гарячий напій і сіла за стійкою, визираючи у вікно на порожній майдан, над яким саме сходило сонце. Коли синє шатро неба пронизали жовтогарячі промені, можна було розгледіти невелику темну цятку на віддалі праворуч, на розі, де впав нещасний бранець. Чи мав той чоловік дружину, дитину? Чи в цю мить вони сидять десь, пишучи йому листа, чи моляться за його щасливе повернення? Я пригубила напій і змусила себе відвернутися.

Я вже зібралася була піти до своєї кімнати й одягнутися, коли почувся стукіт у двері. Я здригнулася, побачивши тінь за бавовняною завісою. Кутаючись щільніше в ковдру, я роздивлялася силует і намагалася зрозуміти, хто міг навідатися до нас у таку годину. Чи це комендант з’явився мучити мене натяками на те, що йому відоме? Я тихо підійшла до дверей. Підняла завісу. І там, по той бік, була Ліліан Бетюн. Вона була в чорному каракулевому пальті, її волосся було завите й підібране у високу зачіску, очі підведені тінями. Вона похапцем озирнулася, доки я відчиняла верхній і нижній засуви.

— Ліліан? Ви… Вам щось потрібне? — спитала я.

Вона сунула руку під полу пальта і, діставши конверт, вручила його мені.

— Вам, — сказала вона.

Я швидко глянула на нього.

— Але… як ви…

Вона підняла бліду руку, зупиняючи мене, і похитала головою.

Минули місяці відтоді, як хто-небудь із нас отримував листа. Німці давно вже тримали нас в інформаційному вакуумі. Дивлячись на цей конверт, я не вірила своїм очам, а тоді згадала про гарні манери.

— Не хочете зайти? Випити кави? У мене є трохи справжньої кави.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Ні. Дякую. Я маю повертатися до своєї доньки.

Перш ніж я встигла хоча б подякувати, вона вже йшла геть вулицею на своїх високих підборах, щулячись від холоду.

Я опустила завісу й замкнула двері. А тоді сіла й розірвала конверт. Його голос, так довго відсутній, знов зазвучав у моїй пам’яті.

Моя найдорожча Софі!

Вже так давно я не отримував звісток від тебе. Молюсь, аби з тобою все було гаразд. У найтяжчі моменти я кажу собі, що якби з тобою щось трапилося, то частина моєї душі неодмінно відчула б це, як відгомін далекого дзвону.

Мені майже нема чим поділитись. Уперше я не маю бажання відтворити