Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Бійся бога! — сказав я йому. — Ти їдеш до Іспанії, пропадаєш там цілий сезон і тільки двічі виходиш на арену. Всі гроші, що взяв із собою, ти вгачуєш у костюми, а потім не завдаєш собі навіть клопоту вберегти їх від солоної води, так що їх тепер тільки викинути. Отакий у тебе був сезон, і ти після цього ще торочиш мені про якісь особисті справи. То чом би тоді не розплатитися зі мною, щоб я поїхав і не заважав тобі?

— Я не хочу, щоб ти поїхав, — відказав він, — і я розплачуся з тобою. Але зараз мені конче потрібні гроші.

— Аж так потрібні, що не міг заплатити за материну могилу й дати рідній матері спокійно спочивати? — спитав я.

— Я радий, що з матір'ю так сталося, — промовив він. — Тобі цього не зрозуміти.

— Можу тільки дякувати за це богові,— відрубав я. — А ти віддай те, що мені винен, бо сам візьму із скриньки.

— Скринька тепер буде в мене, — сказав він.

— Ні, не буде, — сказав я.

Того ж таки дня він привів до мене якогось лобуря, голодранця з його рідного містечка, та й каже:

— Цьому paisano [8] нема за що доїхати додому, а в нього тяжко захворіла мати.

Той лобуряка був просто покидьок, розумієте, ніхто і ніщо, і. він сам його зроду не бачив, але ж земляк, із його рідного містечка, то треба ж показати, який він великодушний і щедрий, справжній матадор.

— Дай йому із скриньки п'ятдесят песо, — звелів він мені.

— Ти ж тільки-но сьогодні казав, що не маєш грошей розплатитися зі мною, — мовив я. — А тепер хочеш дати півсотні песо цьому лобуреві.

— Він мій земляк, — заявив він, — і в нього горе.

— Стерво ти, — сказав я. Тоді віддав йому ключ від скриньки. — Можеш брати сам. Я їду до міста.

— Не сердься, — мовив він. — Я розплачуся з тобою.

Я вивів машину, щоб їхати до міста. Машина належала йому, але він знав, що я їжджу краще за нього. Я робив усе краще за нього. І він це знав. А він не вмів навіть читати й писати. У місті я думав декого побачити й порадитись, як примусити його віддати борг. Аж він виходить і каже:

— Я їду з тобою і гроші тобі сьогодні віддам. Ми ж добрі друзі. Не треба нам сваритися.

Ми в'їхали в місто, і я сидів за кермом. Тільки-но в'їхали, як він витяг з кишені двадцять песо.

— Ось тобі гроші,— каже.

— Стерво ти безрідне! — відказую я йому і раджу, що зробити з тими грішми. — Ти даєш півсотні песо якомусь лобуреві, а тепер тицяєш мені двадцятку, тоді як винен шістсот. Та я від тебе й цента не візьму. Я вже сказав тобі, на що ти можеш їх ужити.

Я вискочив з машини, не маючи в кишені ані песо й не знаючи навіть, де я тієї ночі ночуватиму. То вже потім я поїхав з одним знайомим і забрав з будинку свої речі. Відтоді й аж до нинішнього року я і словом з ним не перемовився. А оце зустрічаю його якось увечері з трьома приятелями на Гран-Віа в Мад-ріді, по дорозі до кінотеатру «Каллао». Він до мене з простягненою рукою:

— Привіт, Роджере, друже. Ну, як та? Я чув, ти мене обмовляєш. Розказуєш про мене всякі вигадки.

— Кажу тільки так, як воно є: що в тебе ніколи не було матері,— відповів я йому. А це в іспанців найгірша образа, якої можна завдати чоловікові.

— Твоя правда, — мовив він. — Коли померла моя бідолашна мати, я був такий молодий, що здається, ніби її й зовсім у мене не було. Дуже мені сумно від цього.

Оце вам «краля». Таких нічим не зворушиш. Хоч ти їм що роби — все марно. Вони тринькають гроші на себе або щоб похизуватися перед людьми, але боргів ніколи не віддають. І спробуйте примусити такого віддати. Я сказав йому все, що про нього думаю, там-таки, на Гран-Віа, при тих трьох його приятелях, але він і тепер заговорює до мене, коли я десь його зустрічаю, так наче ми з ним справді друзі. І що то за кров, яка робить людей отакими?

ЛИСТ ОДНІЄЇ ЧИТАЧКИ

Вона сиділа біля столика у своїй спальні, поклавши перед собою розгорнуту газету, і відривалася від писання тільки на те, щоб позирнути у вікно на сніг, який падав на дах і одразу ж розтавав. Вона писала оцей лист, писала без упину, нічого не закреслюючи й не виправляючи.

Роанок, штат Віргінія.

6 лютого 1933 р.

Шановний ДоктореІ

Дозвольте мені попрохати у Вас поради в дуже важливій для мене справі. Мені треба щось вирішити, а я не знаю, кому звіритись: батьків питати боязко, отож я й звертаюся до Вас, та навіть і Вам можу відкритись тільки тому, що це буде позаочі. А тепер про саму справу. 1929 року я одружилася з військовослужбовцем Сполучених Штатів, і того ж таки року його послали до Китаю, в Шанхай, де він відбув три роки й повернувся назад, а кілька місяців тому його демобілізували, і він поїхав до своєї матері в Хеліну, штат Арканзас. Тоді написав мені, щоб я теж туди приїхала, і я приїхала й дізналася, що йому роблять якісь уколи. Я, звісно, спитала, і виявилося, що його лікують від… не знаю, як пишеться це слово, але на слух щось ніби «сифілюс». Ви, певно, знаєте, про що йдеться, то відпишіть, чи безпечно мені буде колись знову жити з ним. Відколи він повернувся з Китаю, я ні разу не мала з ним близьких стосунків. Він запевняє мене, що, коли скінчиться лікування, з ним буде все гаразд. Як по-вашому, чи можна цьому вірити? Я не раз чула, як мій батько казав, що краще вже померти, ніж захворіти на цю хворобу. Я вірю своєму батькові, але ще більше хочу вірити чоловікові.

Дуже Вас прошу, порадьте, що мені робити. Я маю дочку, яка народилася, коли її батько був у Китаї.

Наперед дякую Вам і цілком покладаюся на Вашу пораду…

«Може, хоч він підкаже мені, як вчинити, — говорила вона сама до себе подумки. — Може, таки підкаже. На фотографії в газеті у нього такий вигляд, наче він знає. Атож, розумний вигляд. Він же щодня дає людям поради. То має знати. А я хочу вчинити як належить.