Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Тут вона й каже:

— Дитинко, по-моєму, ти спочатку сказала «Сара», коли зайшла.

— Ага, точно: Сара Мері Вільямс. Моє перше ім’я Сара. Одні звуть мене Сара, інші — Мері.

— Он воно як!

— Ага.

Тепер я відчув полегкість, але все ж хотілося втекти. Подивитися на жінку я не насмілювався.

Ну, тут вона почала розказувати, які важкі часи настали, як їм погано живеться, що пацюки зовсім знахабніли і гуляють по всьому будинку, наче вони тут господарі, та ще багато чого розказувала, так що мене зовсім попустило. Про пацюків — це вона правду сказала. Один раз по раз висовував носа із дірки в кутку. Жінка сказала, що спеціально тримає під рукою різні речі, щоб кидати в пацюків, коли лишається на самоті, бо вони їй не дають спокою. При цьому вона показала мені свинцеву смугу, скручену в клубок, і додала, що взагалі-то гарно влучає, от тільки на днях вивихнула руку, то тепер їй це не завжди вдається. Коли пацюк знову виглянув із дірки, жінка швиргонула в нього цією штуковиною, зойкнувши від болю, і не влучила. Потім попросила мене кинути, якщо пацюк висунеться. Мені хотілося чимшвидше піти, доки не повернувся її чоловік, але я, звісно, не виказував цього. Я взяв свинцеву кулю і, щойно пацюк висунувся, націлився і швиргонув — якби ця тварина сиділа на місці, було б їй непереливки! Жінка сказала, що удар першокласний і що наступного разу я неодмінно поцілю. Вона підвелася і принесла назад свинець, а тоді дістала моток пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Я розставив руки, вона надягнула на них пряжу, а сама все теревенить про свої справи. Тоді раптом перервала розповідь і каже:

— Ти все ж приглядай за пацюками. Краще тримай свинець на колінах, щоб був під рукою.

І одразу ж кинула мені кулю; я зсунув коліна і впіймав її. А вона продовжувала свою розповідь, однак за хвилину замовкла, зняла пряжу в мене з рук, подивилася мені лагідно в очі та й каже:

— Ну, і як тебе звати по-справжньому?

— Т-тобто як це?

— Як тебе насправді звати? Білл, Том, Боб чи ще якось?

Я весь затремтів і просто не знав, куди подітись. Але вичавив із себе:

— Будь ласка, не насміхайтесь над бідолашною дівчинкою! Якщо я вам заважаю, то…

Я хотів було встати й піти геть, але жінка мене спинила:

— Нікому ти не заважаєш! Сядь на місце. Я не хочу тебе скривдити і нікому про тебе не скажу. Тільки ти довірся мені, відкрий свій секрет. Я тебе не викажу, навпаки, я тобі допоможу. І чоловік мій допоможе, якщо треба. Ти, певно, був учнем у якогось майстра, до тебе погано ставились, ось ти й вирішив утекти. Що ж тут такого! Бог з тобою, синку, я про тебе нікому не скажу. Ну, а тепер розкажи мені все, будь розумником.

Тоді я сказав, що не хочу більше обманювати її, краще вже розкажу все начистоту, тільки хай і вона дотримає слова. І я розповів, що мої батько з матір’ю померли, а мене віддали на виховання в село до старого фермера, за тридцять миль від річки. Але цей скупердяй поводився зі мною так погано, що я терпів-терпів, та й не витерпів: він поїхав кудись на два дні, а я скористався нагодою, поцупив стару сукню його дочки і втік. За три ночі подолав ці тридцять миль до ріки. Йшов уночі, а вдень ховався в лісі й відсипався; з собою в мене був мішок із хлібом та м’ясом, які я взяв з дому, і цього мені якраз вистачило на дорогу. Мій дядько, Абнер Мур, певно, погодиться забрати мене до себе, того я і прийшов сюди, в Гошен.

— У Гошен, синку? Який же це Гошен? Це Сент-Пітерсберг. До Гошена ще йти миль із десять вгору по ріці. А хто тобі сказав, що це Гошен?

— Та сказав один дядько; я його зустрів сьогодні на світанку, коли збирався повернути до лісу, щоб поспати. Він мені сказав, що від перехрестя треба повернути праворуч і через п’ять миль буде Гошен.

— Та він, певно, п’яний був. Він тобі сказав усе навпаки.

— Він і поводився, як п’яний. Ну, тепер уже нічого не поробиш. Треба йти. Я буду в Гошені до світанку.

— Зажди хвильку. Я дам тобі поїсти, бо ти в дорозі зголоднієш.

Вона нагодувала мене, а тоді питає:

— А скажи-но мені: якщо корова лежить, то як вона піднімається з землі — задом чи передом? Хутчіш відповідай, не роздумуй: передом чи задом?

— Задом.

— Так. А кінь?

— Кінь передом.

— А з якого боку дерево обростає мохом?

— З північного.

— А якщо п’ятнадцять корів пасуться на косогорі, то скільки з них дивляться в один бік?

— Усі п’ятнадцять.

— Ну, здається, ти дійсно жив у селі. Я було подумала, чи не хочеш ти мене знову обдурити. То як же тебе звуть по-справжньому?

— Джорж Пітерс, мем.

— То не забувай цього, Джорже. Бо ще, чого доброго, скажеш мені, що тебе звуть Александер, а потім, коли я тебе спіймаю на слові, почнеш відбріхуватися й говорити, ніби ти Джорж Александер. І не потрапляй на очі жінкам у цьому ситцевому дранті. Дівчинка з тебе нікудишня, хоча чоловіків ти, певно, зможеш обвести навколо пальця. Господь із тобою, синку, хіба ж так засилюють нитку в голку? Ти тримаєш нитку нерухомо і насаджуєш на неї голку, а треба голку тримати нерухомо і просовувати в неї нитку. Жінки так завжди й роблять, а чоловіки — завжди навпаки. А коли шпурляєш чимось в пацюка чи ще кого, стань навшпиньки і підніми руку над головою, та постарайся зробити це якомога незграбніше, і промахнися кроків на п’ять-шість. Кидай, витягнувши руку на всю довжину, ніби вона в тебе на шарнірі, як кидають усі дівчатка, а не кистю і ліктем, виставивши ліве плече вперед, як хлопчаки. І запам’ятай: коли дівчинці кидають щось на коліна, вона їх розводить, щоб ця річ потрапила в пелену, а не зсовує докупи, як ти їх зсунув, коли ловив свинець. Я зрозуміла, що ти хлопчик, ще коли ти засилював нитку, а потім просто перевіряла, щоб упевнитись. Ну, а тепер давай, іди до свого дядька, Саро Мері Вільямс — Джорже Александере Пітерс, і якщо вляпаєшся в халепу, дай знати місіс Джудіт Лофтес, тобто мені, а я