Читати книгу - "Втрачений символ"

яким мені хотілося б поговорити негайно. — Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим — схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. — Знайдіть мені цього чоловіка негайно.

«І це все?» — подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.

— А кого вам треба?

— Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.

«Ленґдон? — Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. — Цікаво, чи знає Сато про руку», — подумалося йому.

— Наразі я у ротонді, — відповів шеф капітолійської безпеки, — але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. — Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. — Люди, серед вас є хто-небудь на ім’я Ленґдон?

Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.

— Так. Роберт Ленґдон — це я.

«Сато знає все». — Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.

Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.

Андерсон підніс телефон до рота.

— Так, містер Ленґдон тут.

— Дайте йому телефон, — хрипко сказав директор відділу безпеки.

Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».

— Зачекайте хвилинку. — І показав рукою Ленґдонові підійти.

Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов’ягу. Що він, в біса, тут робить?»

Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» — як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.

«Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції — в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»

Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.

— Містере Ленґдон, — звернувся Андерсон, виходячи професорові назустріч. — Я — начальник поліції Андерсон. Відповідаю тут за безпеку. Вам телефонують.

— Мені? — У блакитних очах Ленґдона з’явився розгублений та занепокоєний вираз.

Андерсон подав йому телефон.

— Це з відділу безпеки ЦРУ.

— Ніколи не чув про такий.

— Зате вони про вас чули, — зловісно посміхнувся Андерсон.

Ленґдон підніс телефон до вуха.

— Слухаю.

— Роберт Ленґдон? — голос директора Сато заскрипів у маленькому динаміку так гучно, що його чув і Андерсон.

— Так, це я, — відповів Ленґдон.

Шеф поліції підійшов ближче, щоб краще розчути слова Сато.

— З вами говорить директор відділу безпеки Інуе Сато, містере Ленґдон. Наразі я займаюся виниклою кризою. Наскільки мені відомо, ви маєте інформацію, яка зможе мені допомогти.

На обличчі професора з’явився вираз надії.

— Це ви про Пітера Соломона? А ви не знаєте, де він зараз?

«Пітер Соломон? — отетерів Андерсон. — А це хто такий?»

— Професоре, — почулося в телефоні, — зараз я ставлю запитання.

— Пітер Соломон потрапив у велику біду, — вигукнув Ленґдон. — Якийсь псих щойно...

— Вибачте, — перервав його директор.

Андерсон аж зіщулився від страху. «Хибний крок. Переривати можновладця з ЦРУ, коли той ставить запитання, — таку помилку могла зробити лише цивільна людина. А я гадав, що Ленґдон розумніший».

— Слухайте уважно, — відказав керівник відділу безпеки. — Поки ми розмовляємо, нашій країні загрожує серйозна криза. Мені повідомили, що ви маєте інформацію, як відвернути цю кризу. Тому я знову вас питаю: якою інформацією ви володієте?

Ленґдон розгубився.

— Директоре, я й гадки не маю, про що ви кажете. Все, що мене зараз турбує, — це знайти Пітера і...

— І гадки не маєте? — недовірливо перепитав директор.

Андерсон побачив, що Ленґдон наїжився. І заговорив агресивнішим тоном.

— Ні, сер. Жодної бісової гадки.

Андерсон знову зіщулився. «Неправильно, ой неправильно! — Щойно Роберт Ленґдон припустився вкрай серйозної і потенційно небезпечної помилки. — Хіба можна так розмовляти з директором Сато!»

І тут, на свій превеликий подив, Андерсон зрозумів, що вже надто пізно робити якісь зауваження: на дальньому кінці ротонди, позаду Ленґдона, він побачив директора ВБ. «Сато в будівлі Капітолію!» Андерсону аж подих перехопило. І він з острахом чекав на неминуче.

Темна постать директора невідворотно наближалася — телефон біля вуха, гострий, як лазер, погляд чорних очей втуплений Ленґдонові в спину.

Професор міцніше стиснув телефон шефа поліції та відчув, як в душі зростає хвиля невдоволення різким тоном директора ВБ.

— Вибачте, сер, — холодно відповів Ленґдон. — Але я не вмію читати чужі думки. Що вам від мене потрібно?

— Що мені від вас потрібно? — хрипкий голос директора затріщав у телефоні — скреготливий та глухуватий, наче голос чоловіка, що страждає на гострий фарингіт.

Не встиг цей голос замовкнути, як Ленґдон відчув, що хтось злегка торкнувся його плеча. Він обернувся — і його погляд наштовхнувся на обличчя крихітної японки. Вона мала лютий вираз, рябе обличчя, рідке волосся, жовті від тютюну зуби та неприємний білий шрам, що упоперек перетинав її шию. Вузлуватою рукою жінка притискала до вуха телефон, а коли вона заговорила, то Ленґдон почув той самий скреготливий голос, що тільки-но лунав у телефоні.

— Що мені потрібно від вас, професоре? — Вона неспішно склала телефон і прошила поглядом Ленґдона. — По-перше, припиніть називати мене «сер».

Ленґдон винувато подивився на неї.

— Вибачте, пані. Чутність у телефоні була вкрай поганою, тому я...

— Чутність була прекрасною, професоре, — відказала жінка. — І я терпіти не можу, коли брешуть.

РОЗДІЛ 17

Директор Інуе Сато була людиною, що вселяла страх, — жорстка й колюча жінка-ураган, і це попри зріст, що й у кишені сховаєш. Вона була худою як скелет, незграбною та ще й мала дерматологічне захворювання, відоме під назвою вітиліго. Через нього шкіра її обличчя стала схожою на необроблений граніт, вкритий цятками лишайнику. Пожмаканий брючний костюм висів на її виснаженому тілі, наче широкий мішок на опудалі, а блузка з відкритим комірцем ніби навмисне підкреслювала шрам на шиї. Її колеги давно підмітили,