Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Джіме! Який же ти вредний! — сміючись сказала Сібіл. — Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями — з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, котрий глузує з тебе, коли ти смалиш її. Це дуже гарно, що ти даруєш мені свій останній день. Куди ж ми підемо? Ходім до Гайд-парку!

— У мене надто простацьке вбрання, щоб туди йти. — Джеймс спохмурнів. — Там гуляє тільки панство.

— Пусте, Джіме, — прошепотіла Сібіл, погладжуючи рукав його пальта.

— Ну, гаразд, — згодився він, трохи повагавшись. — Тільки хутчій збирайся.

Дівчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона співала, біжучи вгору сходами. Потому її ніжки задріботіли десь нагорі.

Хлопець кілька разів пройшовся по кімнаті, а тоді обернувсь до непорушної постаті в кріслі.

— Мамо, мої речі готові? — спитав він.

— Все готове, Джеймсе, — відповіла мати, не відриваючи очей від роботи.

Останні місяці місіс Вейн, залишаючись наодинці зі своїм суворим і важким на вдачу сином, щоразу почувалася трохи ніяково. Її неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли їхні погляди зустрічалися. Часто вона запитувала себе, чи не підозрює син чого.

Джеймс більше не озивався, і мовчанка стала нестерпною для неї. Тоді мати вдалась до нарікань. Жінки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосіб, що зненацька якось дивно здаються.

— Сподіваюся, ти будеш задоволений своєю професією, Джеймсе, — сказала вона. — Пам’ятай, ти ж сам вирішив стати моряком. Ти міг би влаштуватись у конторі котрогось адвоката. Адвокати — вельми шановані люди, і на провінції їх часто запрошують на обіди до найкращих родин.

— Я ненавиджу контори й писарів! — відрубав Джеймс. — Але твоя правда, я сам обрав собі таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, — пильнуй за Сібіл. Не допусти, щоб хтось її скривдив. Ти мусиш оберігати її.

— Ти й справді кажеш чудні речі, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сібіл.

— Я чув, що якийсь добродій буває щовечора в театрі і ходить за лаштунки до Сібіл на розмови. Це правда? І що за цим криється?

— Ти на таких справах не розумієшся, Джеймсе. Прояви вдячної уваги — звичайна річ для нас, акторів. Колись і мене вшановували купою букетів. Тоді нашу гру вміли як слід цінувати… А щодо Сібіл — то я ще не знаю, чи її захоплення серйозне. Але нема ніякого сумніву, що цей юнак достеменний джентльмен. Він завжди такий ґречний зі мною! Крім того, він, здається, багатий, та й квіти, що він посилає Сібіл, дуже гарні…

— Але ж ви навіть імені його не знаєте! — гостро сказав хлопець.

— Ні, — відповіла мати, незворушно спокійна. — Він ще не відкрив нам свого справжнього імені. Це так романтично, як на мене! Він, певно, з самої аристократії.

Джеймс Вейн прикусив губу.

— Пильнуй за Сібіл, мамо, — повторив він. — Бережи її!

— Мій сину, твої слова мене ображають. Хіба я мало піклуюся про Сібіл? Звісно, якщо цей добродій заможний, то чому б їм не одружитись? Я впевнена, що він з вищого товариства. За це говорить увесь його вигляд. І для Сібіл це чудова партія. З них було б таке чарівне подружжя! Він же надзвичайно вродливий — це кожному кидається у вічі.

Хлопець щось пробурмотів собі під ніс, тарабанячи грубими пальцями по шибці. Він саме обернувся відказати щось уголос, коли двері відчинились і вбігла Сібіл.

— Які ви серйозні обоє! — вигукнула вона. — Що сталося?

— Нічого, — озвався брат. — Просто людині треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обідати о п’ятій. Все спаковане, крім сорочок, отже, ти не клопочись.

— До побачення, мій сину, — відповіла мати і повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсові. Вона була вкрай розчарована, що він розмовляв з нею таким тоном, а від його погляду ставало лячно.

— Поцілуй мене, мамо, — сказала дівчина. Ніжні, мов квітка, уста Сібіл торкнулися зів’ялої материної щоки і зігріли її.

— Дитя моє! Дитя моє! — скрикнула місіс Вейн, зводячи очі до стелі, де б мала бути уявна гальорка.

— Ходімо, Сібіл! — роздратовано гукнув Джеймс. Він терпіти не міг цієї материної афектації.

Вони вийшли на вулицю і рушили вздовж непривітного Юстон-роду. На небі хмарки, гнані вітром, час від часу заступали сонце. Перехожі здивовано позирали на понурого вайлуватого парубійка у грубому, недоладно зшитому вбранні, що йшов у товаристві такої гожої та вишуканої дівчини. Він скидався на простого садівника з трояндою в руках.

Час від часу, перехоплюючи чийсь допитливий погляд, Джім хмурнів. Він аж нетямивсь, коли його роздивлялися, — до геніїв це почуття приходить лише на схилі віку, а людей пересічних воно ніколи не полишає. Сібіл, однак, зовсім не зауважувала, яке враження вона справляє. В її сміхові тріпотіла радість кохання. Вона думала про свого Чарівного Принца, і щоб вільно віддаватись плинові цих думок, говорила не про нього, а про корабель, на якому Джім має відплисти, про золото, яке він, безперечно, знайде в Австралії, про багату дівчину-красуню, що він вирятує з рук лихих розбійників у червоних сорочках. Бо він же не буде все життя простим собі матросом чи наглядачем вантажів, або ще кимось таким.

О ні! Моряцьке життя таке жахливе! Подумати лишень: тебе замкнено на цьому гидкому судні, гримучі горбасті хвилі перехлюпують через облавки, а лютий вітер пригинає щогли і роздирає вітрила на довгі пасмуги, що аж завивають під вітром! Ні, він у Мельбурні чемненько розпрощається з капітаном, зійде на берег і відразу подасться до золотих копалень. Не мине й тижня, як він знайде великий самородок щирого золота, найбільший з усіх на світі, і в фургоні, під вартою шести кінних полісменів, доставить його до узбережжя. На них тричі нападатимуть грабіжники з диких нетрищ, але щоразу їх ущент розбиватимуть. Або ні, він зовсім не піде на золоті копальні. То страшні місця — там суцільна пиятика, стрілянина, брудна лайка! Краще він осяде на землі, стане розводити овець… І ось одного вечора, повертаючись верхи додому, він перестріне розбійника на чорному коні, з прегарною й багатою дівчиною-полонянкою, і поженеться за ним, і вирятує її. Звичайно, вона закохається в нього, а він у неї, і вони поберуться й вернуться до Лондона, і оселяться тут у пишному будинку. Авжеж, у Джіма будуть захопливі пригоди! Тільки він повинен бути добрий, не дратуватись, не