Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

цінні свідчення! Укотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці ХІІІ століття! Тобто в часи Золотої Орди і саме у її складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1272 року, не мають підстав. Це «приписки» наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): «…разда волости детям своим». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)… Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію» [81, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Такий ще один парадокс московської «історії».

Із князювання Андрія Боголюбського в Ростовсько-Суздальській землі почався страшний розбій і різанина. Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так звані Ліпицькі битви, які відбулися в мерянській землі в 1177 і 1216 роках.

Згідно із «загальноросійськими літописними зводами», після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Імовірно, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить.

Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на Великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

«Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи… запобігти обранню іншого князя…» [89, с. 2].

Проти нього повстала Ростовсько-Суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажала мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній «и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы» [89, с. 3].

«Загальноросійські літописні зводи» дають мало матеріалу про «саму битву». Хоча то була звичайна дрібна сутичка: «Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.—В.Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр… “Ростовци… все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости”» [89, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, в якій зійшлися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

«Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих» [89, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда в 1852 році розкопали всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року.

Усі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам:

«Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршин в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти… У першому кургані відкопані кістки тварин, імовірно, конячі. У другому… був людський кістяк, геть зотлілий. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку закопали вбитих після битви… На глибині 3-х аршин відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, ногами на схід і зі складеними на грудях руками… Інші 26 кістяків були складені купою, без усякого порядку і в різних напрямках…

Останній насип, так званий пагорб… досліджений пробними канавами… Таких канав викопано п’ять, і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї» [89, с. 4, 5].

Розкопані графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 року засвідчили, що серед усіх загиблих тільки троє християн, які поховані за християнським звичаєм, а 26 кістяків, знайдених «купою», — поховання мерян-язичників. Священик ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх ногами на схід.

Зовсім неважко було класти людину в могилу, зорієнтованою на схід. Цілком можливо, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похороном, і священик (імовірно, сам єпископ) розуміли, що з полеглими язичниками цього робити не слід.

Вражають беззаперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Привертають увагу поховання християн і язичників в єдиному кургані, що зайвий раз доводить його мерянське походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й у дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а «полководці» (знатні люди); і по-третє, князівську еліту становили не лише християни, а і язичники-меряни.

Як бачимо, до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю належало язичницькому фінському етносу.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році між військами ростовсько-суздальських князів і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська, які прибули на допомогу князеві Костянтину. Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Згадаймо: військо князів Юрія та Ярослава було розгромлене й практично знищене.

Ось склад війська володимирських князів за О. С. Уваровим: «За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: “бяшет бо погнано и из поселей и до песльца”. Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки» [89, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: «У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали» [90, с. 143].

Військо супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, спільне військо Мстислава було в кілька разів менше від війська Юрія. Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: «…на одного вашого припадає по сто наших» [90, с.142].

Це ті Ярослав і Юрій, які згодом, у 1237 році, згідно з «загальноросійськими літописними зводами», очолили ростовсько-суздальське військо проти хана Батия.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили військо Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За «літописними зводами», було знищено 9233 вояки і лише 60 було взято в полон. Новгородці втратили п’ять осіб, а смольняни — одну людину. Вражаючі цифри!