Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

Коли вибухнули перші гранати, Густлік уже сидів за кермом генеральської машини, одягнений у світло-коричневу куртку високого чину нацистської партії, підперезаний поясом з широкою портупеєю через ліве плече та червоно-чорною пов'язкою вище лівого ліктя. Зиркнувши в дзеркальце, поправив кашкета і всміхнувся до Гонорати, щоб підбадьорити її.

Почувши вибухи, востаннє натяг мотузку, притримав, а потім, кинувши її кінець у опущену шибку, натис на педаль. Машина зрушила з місця і вперлася радіатором у зірвані з завіс двері гаража. Густлік міцніше натис педаль – двері впали; машина, вихопившись з гаража, об'їхала задвірками віллу, вискочила на стежку, що вела до лісу, і помчала вперед. Як виїздили з подвір'я, трапився їм загін піхоти, але унтер-офіцер, побачивши прапорець на машині та мундир за шибкою, поспіхом оддав честь.

– Ви, панночко Гонорато, могли б бути взводним, – з пошаною сказав Густлік, перемикаючи швидкості.

– Пане Густліку, який ви маєте чин?

– Такий, що називається командир.

– А насправді?

– Насправді я в чині взводного.

Захоплено всміхаючись, вони дивилися одне одному в вічі, аж поки на вузькому лісовому шляху наїхали на високий пеньок. Машину підкинуло,- Гонорату й Густліка шарпнуло вперед. На щастя, їхали поволі. Дівчина поправила кошик з фарфором на задньому сидінні. Єлень дав задній хід, вистрибнув з машини, оглянув радіатор.

– Зможемо їхати далі? – запитала Гонората.

– Треба крило випрямити, бо чіпляє за колесо, – сказав хлопець і кинувся до машини по ломик.

Впоравшись з роботою, підвів голову й раптом далеко ззаду, поміж стовбурами дерев, побачив машину з солдатами й три мотоцикли, які швидко наближалися…

Єлень метнувся до автомобіля, натис на педаль і на другій швидкості рвонув з місця. «Коли не пильнувати за дорогою, – картав себе подумки, – то заїдеш туди, звідки вже нічого не побачиш».

Помітив у дзеркальце, як позаду злетіла вгору ракета. Повертав ліворуч, праворуч, вибираючи рівніші місця на лісовій дорозі. Над самітною машиною пролетів клубок світила й розсіявся вишневими зірками за кільканадцять метрів перед радіатором.

– Стріляють по нас? – запитала налякана Гонората. Нахиливши голову, вона притисла долонями коси до вух.

– Ще ні, – відповів Густлік. – Лише просять, щоб ми зупинилися – тоді вони нас піймають і розстріляють.

– Зупинимося, пане Густлік?

– Нізащо в світі! Беріть, панночко, оті галушки, витягайте кільця. – Єлень сам простаг руку, зубами вирвав кільце і додав: – А потім назад шпурляйте…

Гонората слухняно зняла запобіжник з гранати.

– Назад? – запитала, не дуже розуміючи, як це робиться.

У дзеркалі Густлік уже бачив обличчя мотоциклістів, які з кожною секундою наближалися.

– Ось так, – висунувши руку за вікно й кидаючи гранату назад, показав Густлік..

Гонората повторила його рухи. У цю ж мить затріскотіла черга, засвистіли кулі. Кілька з них продірявили метал машини. У передньому вікні теж з'явилися три невеличкі дірочки, оточені променями розколотого скла.

– Стріляють? – запитувала Гонората й, вириваючи одне кільце за другим, кидала гранати на дорогу.

– Угу, – промимрив Густлік.

Вона не почула, бо минуло вже зо три секунди від першого кидка, й один по одному загриміли вибухи: схоже, що то чорно-червоні кущі раптом виростали в траві й на лісовій дорозі. Мотоциклісти намагалися оминути, прослизнути між ними, але вже один, а за ним другий врізалися в вивернуте з корінням дерево, полетіли на стовбури.

Піхотинці з машини якусь мить вели густий вогонь, але, наїхавши на гранату, машина стала – відірвалося колесо.

– Годі! – гукав Густлік, але Гонората з переляку не розуміла його. – Годі, кажу, годі! – притримав її за руку.

Лише тепер дівчина оглянулась і побачила, що на порожній дорозі шугає вгору полум'я впереміш з пилюкою, а вибухи, здавалося, наздоганяють автомобіль.

Коли останній клуб диму розсіявся в повітрі, Гонората знову спокійно вмостилася на своєму місці. Попереду групки німецьких піхотинців переходили з правого боку дороги на лівий. Коли під'їздила машина з фашистським прапорцем, давали їй проїзд.

– Чудово! – раділа Гонората.

Раптом згори на автомобіль упала тінь, повітря завило, руді товсті смуги трасуючих куль прочесали крони дерев, і над самісінькими їхніми верхівками промайнули штурмовики з шахівницями на крилах.

– Чудово, але не дуже! – відповів Густлік. – Од своїх не хотів би дістати.

Зиркав у дзеркальце назад, крізь шибки вперед і по боках – чи багато тієї німецької піхоти на дорозі.

– Ви мене любите, Гонорато?

– Може й люблю.

– Зробите, що скажу?

– Зроблю, – рішуче відповіла дівчина.

– Під'їдемо до каналу, і коли я скажу – ви щодуху побіжите через міст, і кого зустрінете, скажете: «Взводний Єлень стримує переважаючі сили противника і просить допомоги».

– Але ж…

– Гоноратко, люба, хоч цього разу не опирайся. Побіжиш?

– Побіжу.

Густлік піддав ходу, і чорний генеральський автомобіль, стрибаючи по вибоїнах, помчав уперед.

Канал, який уночі форсували танки й мотоцикли під командою поручика Козуба, міг бути добрим прикриттям флангів військ генерала Штайнера. Тому німцям конче треба було знищити на ньому всі мости.

Взвод німецької піхоти разом з групою мінерів затримався на узліссі, поблизу підйомного мосту. Офіцер пильно оглядав у бінокль територію з вершини того самого горба, на якому вночі сиділи Лажевський і Козуб. Передпілля, здавалося, було зовсім порожне, тільки по той бік каналу по насипу їздив туди-сюди мотоцикл. Мчав на південь, потім гальмував, повертав і летів на північ. Лейтенант не міг збагнути, що він там робить, яке виконує завдання.

Втомлені солдати полягали в холодку під лозняком. Витирали спітніле обличчя, важко відсапували й, розстібаючи мундири, підставляли груди під свіжі подуви вітерця. Ззаду, за командиром взводу, стояли двоє зв'язківців, до яких він урешті звернувся, показуючи на мотоцикліста:

– Abschiessen!

Зв'язківці засалютували і, пригнувшись де землі, побігли до каналу. Обидва незабаром зникли з очей.

Офіцер дивився, чи їх ще десь не побачить, а потім оглянувся, почувши за спиною стугін мотора. Між деревами майнув чорний силует, зник, і за декілька метрів далі з'явилася генеральська машина.

Командир взводу вийшов на дорогу й підняв руку, щоб зупинити машину. Водій, певне, не розумів, на яку небезпеку наражається, і не збирався гальмувати. В останню хвилину офіцер устиг одскочити вбік. Щось його занепокоїло, бо вирвав пістолета з кобури й прицілився у покришку автомобіля. В цю ж мить вибухнули дві гранати, викинуті на ходу з вікна машини.

Гренадери зірвалися на ноги, хтось скрикнув, не розуміючи, що сталося. Хтось інший нахилився над мертвим командиром. Тим часом машина