Читати книгу - "Жінка у білому"

ми повертались, я загадав дамам вибрати краєвид, який їм доведеться малювати наступного дня під моїм керівництвом. Коли вони пішли до своїх покоїв переодягтися для обіду і я опинився на самоті у своїй кімнаті, мені раптом стало тоскно. Я почував невиразне невдоволення собою і не розумів, звідки воно. Може, я зрозумів, що тішився прогулянкою більше як гість, а не як учитель малювання. А може, це повернулося те дивне почуття, що чогось бракує чи в міс Ферлі, чи в самому мені, почуття, що збентежило мене, коли я знайомився з нею. Так чи так, я відчув полегшення, коли настала обідня година і я міг приєднатися до товариства господинь дому.

Перше, що мене вразило, коли я увійшов до їдальні, була різниця в туалетах трьох дам. Різниця не в кольорах, а в якості матерії. В той час як місіс Везі й міс Голкомб були розкішно вбрані (кожна так, як найбільше пасувало її вікові) — перша в сріблясто-сірій, друга в блідо-жовтавій сукні, яка дуже гарно відтіняла її смагляве обличчя і чорні коси, — міс Ферлі була в простенькому платті з білого мусліну. Було воно біле-біле й дуже їй пасувало, але таке скромне плаття могла б носити й дружина чи дочка бідного чоловіка. Її гувернантка була вбрана куди багатше, ніж вона сама. Згодом, коли я краще пізнав міс Ферлі, я зрозумів, що у неї це йшло від вродженої делікатності, глибокої відрази до хизування, бодай у найдрібнішому, своїм багатством. Ні місіс Везі, ні міс Голкомб ніколи не могли умовити її вдягатися відповідно до її становища — багатше, ніж вони.

Покінчивши з обідом, ми всі разом повернулися до великої вітальні. Незважаючи на те, що містер Ферлі (аби позмагатися, певне, з величавою поблажливістю монарха, котрий особисто подавав пензлі Тіціанові) звелів мажордомові довідатись, які вина я волію пити по обіді, я рішуче відмовився від спокуси посидіти у пихатій самоті серед пляшок власного вибору і попросив у дам дозволу на час мого перебування в Ліммеріджі покидати обідній стіл разом із ними, за шляхетним звичаєм чужоземців.

Вітальня, куди ми перейшли, була на долішньому поверсі й не поступалася розмірами їдальні. В глибині кімнати широкі скляні двері відчинялися на терасу, всю увиту чудовими квітами. У м'якому сутінковому світлі листя й квіти зливалися в одне гармонійне ціле, й солодкі вечорові пахощі віяли на нас крізь відчинені двері. Добра місіс Везі, що завжди сідала перша, заволоділа кріслом у кутку й відразу затишно задрімала. Міс Ферлі, на моє прохання, сіла за рояль, я — біля неї, а міс Голкомб умостилася біля вікна, аби при останніх тихих променях вечірньої заграви дочитати листи своєї матері.

Як яскраво постає в моїй пам'яті мирний домашній затишок тієї вітальні в хвилину, коли я пишу ці рядки! Зі свого місця я бачив граціозну постать міс Голкомб: наполовину освітлена м'яким вечірнім світлом, наполовину в затінку, вона пильно вчитувалася в листи, що лежали у неї на колінах. Ближче до мене, на дедалі темнішому тлі внутрішньої стіни виднів чарівний профіль тієї, що сиділа за роялем. На терасі квіти, декоративні трави й виткі рослини ледь колихалися від вечірнього леготу — так тихо, що й не чути було їхнього шепотіння. На небі — ані хмаринки-таємниче місячне сяйво саме починало тремко розливатися на сході. Довколишні мир і спокій притишували всі думки й почуття, зливаючи їх у неземну гармонію; цілюща тиша, що дедалі глибшала в міру того, як гусла сутінь, огортала нас, коли в неї обережно вступила сповнена божественної ніжності музика Моцарта. Це був вечір незабутніх вражень і звуків.

Ми всі сиділи мовчки, хто де сів. Місіс Везі спала. Міс Ферлі все грала, міс Голкомб читала, поки не згас останній промінь заграви. На цю хвилину повний місяць уже зазирав на терасу, і його м'які таємничі промені падали навкоси в дальній кут вітальні. Перехід від сутінків до місячного сяйва був такий гарний, що, коли слуга приніс свічки, ми, за взаємною згодою, відмовилися від них і сиділи поночі, — тільки на роялі горіли дві свічки.

Міс Ферлі грала ще з півгодини, а тоді, знаджена місячним сяйвом, вийшла на терасу, щоб помилуватись садом. Я вийшов слідом за нею. Ще коли запалили свічки на роялі, міс Голкомб пересіла ближче до світла, щоб читати далі. Вона так заглибилася в читання, що начебто й не завважила, як ми вийшли.

Ми пробули на терасі, якраз навпроти скляних дверей, хвилин п'ять; міс Ферлі саме, на мою пораду, пов'язувала голову білою хустинкою, аби вберегтися від нічної прохолоди, — коли це я почув змінений голос міс Голкомб. Тихо, але настійно вона кликала мене:

— Містере Гартрайт, ходіть сюди на хвилинку. Я хочу поговорити з вами.

Я негайно повернувся до кімнати. У глибині вітальні, біля внутрішньої стіни, стояв рояль. Біля нього, з того боку, що був далі від тераси, сиділа міс Голкомб. У її пелені безладно лежали листи, одного вона тримала біля свічки. Я сів навпроти неї на низьку кушетку; звідси мені добре було видно міс Ферлі, що походжала туди-сюди по терасі, залита сяйвом повні.

— Хочу, щоб ви послухали кінець оцього листа, — мовила міс Голкомб. — Ви скажете мені, чи проливає він світло на вашу дивну пригоду по дорозі до Лондона. Це лист моєї матері до її другого чоловіка, містера Ферлі. Тут ідеться про те, що діялось літ одинадцять-дванадцять тому. На той час містер і місіс Ферлі з моєю зведеною сестрою Лорою вже багато років жили в цьому домі. Я тоді була далеко від них — завершувала свою освіту в Парижі.

Вона говорила дуже серйозно й ніби робила невеличке зусилля над собою. Цієї миті міс Ферлі пройшла повз нас на терасі, зазирнула у вітальню і, побачивши, що ми зайняті, звільна пішла далі.

Міс Голкомб почала читати:

— «Вам, мій любий Філіпе, вже, мабуть, обридло постійно слухати все про мою школу та її учнів. Звинувачуйте в цьому нудну одноманітність нашого ліммеріджського життя, але не мене. До того ж, цього разу я розповім вам щось справді цікаве — про одну нашу нову ученицю.

Ви знаєте стареньку місіс Кемп, нашу сільську крамарку. Так от, вона багато років нездужала, лікарі вже махнули на неї рукою, і тепер вона що не день згасає. На тому тижні до неї приїхала сестра, єдина її родичка, — доглянути вмирущу. Сестру звати місіс Катерік, вона з Гемпшіру. Чотири дні тому вона прийшла