Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Перше, що зробив Ровер після пробного колового запливу бальною залою, — це вкусив іншого пса за хвіст Жартома, звісно ж; одначе жарт то був чи ні, та це мало не призвело до бійки, бо морський пес був надміру чутливий до таких речей. Ровер урятувався лише завдяки стрімкій утечі; він мусив бути моторним і прудким. Світоньку мій! Яка гонитва зчинилася тоді: туди-сюди, крізь вікна, вздовж темних проходів, довкола колон, попід куполами, над ними та довкола них; і тривало це доти, доки нарешті виснажився й сам морський песик, і його поганий настрій. Відтак обоє собак дружненько вмостилися на вершині найвищого купола поблизу флагштока. На ньому майорів штандарт морського короля — довга стрічка з пурпурових і зелених водоростей, помережана перлами.

— Як тебе звати? — запитав морський песик після напруженої паузи. — Ровер? — здивувався він. — Але це моє ім'я, тож воно не може бути твоїм. Я перший отримав його!

— Звідки ти знаєш?

— Звісно, що перший! Я ж бачу, що ти лише цуценя й не пробув тут і п'яти хвилин. А мене зачаклували багато віків, сотні років тому. Я вважаю себе першим із усіх псів-Роверів.

Моїм першим господарем був Бурлака, справжній морський бурлака, котрий плавав північними водами в довгому човні з червоними вітрилами, що мав ніс у вигляді різьбленого дракона; він називав його Червоним Змієм і дуже любив. А я любив його, хоча був лише цуценям. і він не часто мене помічав, бо я ще не доріс до полювання, а у плавання він собак не брав. Але одного разу я таки вирушив у плавання — без запрошення. Бурлака саме прощався з дружиною; дмухав вітер, і люди котили Червоного Змія по валках у море. Довкола драконової шиї нуртувала біла піна, і я зненацька подумав, що коли негайно не попливу з господарем, то того дня бачитиму його востаннє. Тож я прокрався на борт І заховався за бочкою з водою; і, доки мене знайшли, човен заплив уже далеко в море, а берегові знаки поринули у воду.

Тоді-то — витягши за хвоста — мене й назвали Ровером. «З нього вийде справжній морський бурлака», — мовив один чоловік. «І над ним тяжіє дивна доля: додому він не повернеться», — додав інший, із дивакуватими очима. І я дійсно ніколи вже не повернувся додому. Й анітрохи не підріс, хоч і постаршав — та й помудрішав, звісно.

Під час тієї подорожі спалахнув морський бій, і, коли сипалися стріли, а мечі гриміли об щити, я вибіг на верхню палубу. Проте люди з Чорного Лебедя взяли нас на абордаж, і команда мого господаря змушена була стрибати за борт. Сам він стрибнув останнім. Бурлака стояв біля голови дракона, а потому пірнув у море в повному обладунку; я пірнув за ним…

Він потонув швидше, ніж я, і його піймали русалки: та я попрохав їх якнайхутчіше витягти його на поверхню, бо його було кому оплакувати, якби він не повернувся додому. Вони посміхнулися мені, й підняли його нагору, і понесли його геть: потому — мовили деякі з них — винесли на берег, а декотрі просто хитали головами… На русалок годі покладатися, хіба би йшлося про їхні власні таємниці, — тоді вони мовчазніші навіть за устриць.

Я часто думаю собі, що насправді його поховали у білім піску. Далеко звідси досі спочивають уламки Червоного Змія, якого затопили люди з Чорного Лебедя, принаймні коли я востаннє минав те місце, уламки ще були там. Понад ними та довкруж них буяло густолісся водоростей, тож видніла сама лише драконова голова; з якогось дива на неї не налипло жодного молюска, а під нею насипано курган на білого піску.

Я вже давно покинув ті краї. І поволі перетворився на морського пса, — в ті далекі часи старші морські діви зналися на чаклунстві, й одна з них виявилася доброю до мене. Саме вона подарувала мене морському королеві — прадідові нинішнього, — й відтоді я мешкаю в цьому палаці. Отака моя історія. Вона трапилася сотні років тому, й відтоді я бачив чимало припливів і відпливів, але додому так і не повернувся. А тепер розкажи-но мені про себе! Ти-бо точно родом не з Північного моря, чи не так? І не знаєш жодних стародавніх місць поблизу Оркнейських островів?

Наш Ровер змушений був зізнатися, що раніше чув хіба просто про «море», та і про нього знав не багато.

— Зате я був на Місяці, — мовив він, а тоді розповів своєму новому другові про нього рівно стільки, скільки той міг збагнути.

Морському песикові Роверова історія припала до душі, й він повірив десь у половину всього, про що той розповідав.

— Неймовірно цікава байка, — сказав він, — найкраща з тих, які я чув за довгенький період часу. Я бачив місяць, — авжеж, деколи я виринаю на поверхню, — та ніколи не припускав можливості чогось подібного. Але ж світоньку мій! Той небесний цуцик — таки нахаба! Три Ровери! І двох аж задосить, а про трьох не може бути й мови! Я і на мить не повірю, що він старший за мене; й вельми здивуюся, якщо йому виповнилася бодай сотня років.

Імовірно, він був недалекий від істини. Місячний песик, як ви помітили, був схильний до перебільшень.

— У будь-якому разі, — правив далі морський песик, — він назвав сам себе, а мені моє ймення дали.

— Як і мені — моє, — сказав наш песик.

— Причому абсолютно ні за що, адже ти навіть не почав його заробляти. Мені подобається ідея Місячанина Я теж називатиму тебе Роверандом; і на твоєму місці я би тримався саме за це ім'я, — адже ти, здається, ніколи не знаєш, куди втрапиш наступного разу! Спускаймося до вечері!

Вечеря була рибна, проте Роверандом швидко до цього звик; із його перетинчастими лапками давати раду з такою їжею виявилося дуже зручно. Уже після вечері песик раптом згадав, для чого здолав увесь далекий шлях до морського дна, й подався на пошуки Артаксеркса. І застав його за надуванням бульбашок і перетворенням їх на справжні м'ячі для розваги морських дітлахів.

— Перепрошую, пане Артаксерксе, чи не могли би ви повернутися до мене, — почав Роверандом.

— Га! Іди геть! — відказав чарівник. — Хіба ти не бачиш, що мене не можна турбувати? Не зараз — я