Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Це несправедливо, пане. Все це ми робимо, аби вшанувати та розважити її величність королеву Іспанії, вас і ваших придворних,— усвідомивши, що роздратування не допоможе мені досягти бажаної мети, я намагаюсь придушити обурення і зчіплюю на колінах руки, які стрибають, немов розгнівані метелики.— Якщо вам не подобається поезія, що ж тоді вам подобається?

— Коли мене залишають у спокої,— відповідь відверто непривітна.— Де б я не був, ви миттєво з’являєтеся.

Але ж ви сказали Єлизаветі, що майже не помічаєте мене. Великий Боже, яке ж принизливе це завдання.

— Пане, я намагаюсь бути люб’язною й уважною з моїми гостями.

Упродовж нашої розмови він уперше дивиться мені в обличчя. Судячи з його гримаси, він ось-ось скаже щось уїдливе, аж раптом його погляд змінюється.

— У цьому освітленні ви схожі на вашу сестру.

Гаразд, якщо я маю цим скористатися, так і буде.

— При французькому дворі мені часто кажуть, що я схожа на неї.

Мені здається чи він справді присувається трохи ближче? Він ладен заговорити, аж тут маленький човен підпливає до нас, і артист затягує пісню. Дон Карлос відсахується. Не промовивши жодного слова, він підхоплюється і біжить геть, дорогою зіштовхнувшись із моїм кузеном, принцом Наваррським. Перш ніж я встигаю підвестися, інший принц займає місце дона Карлоса.

— Колись я мав пса, схожого на нього,— без церемоній говорить він, указуючи головою в бік іспанського принца.

— Що?

— Його поранили на полюванні. Його вдарили, але удар був не сильним, і він не помер. Спершу я зрадів — цей пес був одним із моїх улюбленців,— але згодом пошкодував.

— Пошкодували, що він не помер? — порівняння принца Астурійського із псом видається цілковитим порушенням етикету, але мій кузен — перший, хто згадує дивацтво дона Карлоса, тож я залишаюся на місці й не докоряю йому.

— Так. Коли це сталося, я вже не міг йому довіряти. Він поводився погано. Турбував інших собак. Кусався без попередження. Після того лиха його очі назавжди змінилися, і це мало підказати мені, що він уже не той самий пес, якого я любив. Моїм людям довелося його вбити. Я плакав, але потім відчув полегшення,— він витримує коротку паузу і замислюється.— У цьому полягає основна відмінність між людьми й собаками. Я не знаю напевно, як ви реагуєте, коли дивитеся чоловіку у вічі й розумієте, що він змінився... що з ним не все гаразд.

Нарешті хтось промовив це вголос або майже промовив: з доном Карлосом не все гаразд. Той факт, що йдеться про мого кузена, викликає у мене суперечливі почуття. Переважає полегшення, але воно витісняється обов’язком відносно матері, тож я кажу:

— Принц Астурійський — іменита особа й одного дня стане королем Іспанії.

Мій кузен знизує плечима.

— А це його вилікує? Сумніваюсь,— він підводиться.— Я піду вперед, аби не пропустити появу кита. Ви чули? Він випускатиме фонтани вина.

Я чула. І дуже хочу це побачити. До того ж, я мушу переслідувати дона Карлоса й слушної миті схопити його за руку. Проте, коли мій кузен пропонує мені руку, я відмовляю йому. Він знову знизує плечима.

— Ваша мати зробила поганий вибір. Гадаю, ваш батько зробив кращий.

Після чого він підморгує (підморгує мені), перш ніж піти геть. Яке нахабство! Останній, кого я бажала би бачити своїм нареченим, окрім дона Карлоса Іспанського,— це, безумовно, принц Наваррський.

Я неквапливо переходжу на інший край баржі й дуже вчасно дістаюся носа — у цю саму мить з’являється кит. Хоча мені добре видно дона Карлоса, я влаштовуюсь біля мого брата Генріха, який спирається на перила. Поки тварину атакують придворні, які грають роль рибалок, Генріх обома руками стискає мою руку.

— Ця сукня чудова,— шепоче він.— Цілий натовп золотих пастушок не зміг би затьмарити вашу красу.

Пастушки, на яких натякає Генріх, вітають нас і весело танцюють, коли ми сходимо на берег. Кожна з них представляє певний регіон Франції. Тримаючи брата під руку, я стрімко прямую до луки. Я ще не бачила нічого подібного — бездоганний овал, обрамлений гігантськими деревами й рівномірно заставлений столами — достатньо великими, аби вмістити дюжину дворян. Все розкішно обставлено — особливо поміст, де сидітимуть Карл, Єлизавета і мати. Якщо бенкет не менш розкішний, ніж декорації, по закінченні трапези нам буде важко підвестися без стогонів. Усім, за винятком мене, звісно.

Звичайно, мене посадили поряд із доном Карлосом, і це псує мені апетит. Після стількох бенкетів я все ще не можу звикнути до його манери жувати з широко відкритим ротом. Я не можу навіть дивитися в його бік. Попри те, що я розмірковую над порадою Шарлотти торкнутися його коліна своїм, я не можу цього зробити, тому що мій брат Генріх сидить з іншого боку. Я згоріла б від сорому, якби він побачив мене в такій ситуації.

Коли служники прибирають останні страви, сутінки переходять у темряву. Заходять музики в супроводі десятків чоловіків, перевдягнених у сатирів. Сотні смолоскипів освітлюють широкий грот, що представляє сцену. Сліпуче сяють коштовності на рогах сатирів та їхні оголені, змащені маслом торси. Поглянувши на закляклого дона Карлоса, очі якого відбивають світло смолоскипів, я чітко бачу: що б там він не казав про наше «хизування», він вражений.

Генріх теж звертає на це увагу. Нахилившись до мене і стиснувши мою руку, що лежить на колінах, він шепоче:

— Закладаюсь, цей дратівливий іспанський принц ніколи не бачив нічого подібного при дворі свого батька.

Лунає музика. Неначе якимись чарами, з верхньої частини гроту спускаються німфи в той час, як усередині їх зібралося ще більше. Сила-силенна коштовностей на їхньому вбранні, здається, світять не менш яскраво за смолоскипи.