Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Серед тих книжок мав я нагоду прочитати й кілька перекладів з української мови. Не були це наші клясики чи визначні новіші письменники, а вже сучасні підсовєтські українські автори, що творили, очевидно, на замовлення. В тих їх повістях та оповіданнях, що попали в мої руки, оспівувано на всі лади всякі досягнення большевицького режиму: будову Дніпрельстану, розбудову шахт Донбасу, упромисловлення країни і т. д. В тих творах-аґітках, яких автори намагалися безуспішно зберегти літературно-мистецьку форму, впадало в око одно: їх головні персонажі були змальовані з правила як ідейні та віддані партії й урядові комуністи, з одного та завзяті вороги режиму, звичайні платні агенти чужих держав, з другого боку. Таких «творів» появляється там сила-силенна, і то в різних мовах. Але хто орієнтується в тамошніх відносинах, той ніколи не повірить, що в Совєтському Союзі працюють тисячі чужоземних агентів під постійною загрозою для власного життя — за гроші. В це можуть повірити тільки ті вихованки большевицького режиму, що не були иіколи за кордоном і не мають уявлення про життя й відносини в інших державах. Такі люди там є, про що я переконався в розмовах зі співвязнями. А саме коли якось зійшла в камері балачка на акцію чужоземних агентів у СССР після прочитання такої повісти-аґітки, один з молодших вязнів сказав цілком поважно: «Щож ми бідні винні, що чужі держави, паші ближчі і дальші сусіди, хочуть нас знищити і посилають на наші терени міліони (!) своїх шпіонів та саботажників, які не дають нам змоги розгорнути наше будівництво так, якби ми хотіли?!» Інші, старші віком вязні на ці його слова не реагували і тільки підсміхалися. Видно, що вони не вірили ні трохи в такий залив Совєтського Союзу чужоземними агентами й саботажистами. Пізніше, коли вони мене вже «розкусили» і набрали до мене довіря, я почув від декого з них правду: що це сам уряд замовляє масово такі «твори» про шкідництво й саботажі закордонних або платних чужими розвідками шпигунів і саботажистів, щоб осьтак мати виправдання для всяких власних недоречних плянів, злочинних помилок, а то й повної нездарности.

Лишається сказати кілька слів про харч на Лубянці. Він був недостатній та одноманітний, тому багато вязнів діставало найдалі до кількох місяців цингу (шкорбут). Тоді їх підліковували, але зміни в харчах не було.

Основою того харчу був тут, як і в усьому Совєтському Союзі, чорний, дуже чорний і важко стравний хліб, що майже кожного вязня здував. На обід діставали ми ріденьку зупу («баланду») і переважно суху кашу, що навіть зголоднілій людині йшла важко через горло. Вязні називали її «дубовою». Інколи була замість каші дрібна порція гороху або сочевиці, інколи така ж порція клюсок або кілька дрібних кусників бараболі, перемішаних з кусничками буряка, огірка та 2-3 мікроскопійними кусочками оселедця. Це був рід нашої салатки, яку називали там «вєніґрет». На вечеру була теж звичайно каша, подібна, як і на обід. Не треба й казати, що порції були зовсім невистарчальні і кожний вязень нормально зїв би був удвоє, а то й утроє більше. Поза цими харчами вязні діставали рано і вечором забарвлений чимсь кипяток, званий не знати чому «чаєм», і дві кістки цукру на день. Це все. Одно мушу ствердити, що всі ті недостатні харчі подавано нам чисто і з гігієнічного погляду без закиду.

Великою полегшою для всіх вязнів-москвичів та всіх тих, що мали в депозиті тюрми якісь гроші, була т. зв. «лавочка» (крамничка), яка доставляла вязням що 10 днів деякі додаткові харчі на суму найвище 20 рублів. Там можна було дістати за кожним разом 400-грамовий білий хліб, чи не фунт цукру, 100 грамів масла, а частіше маргарини, пару оселедців і передовсім цибулю та часник, що іх вязні споживали дуже багато, щоб таким робом охоронити себе перед цингою. В «лавочці» можна було дістати теж якусь кількість папіросок та сірників, з чого найбільше користали курці, так що в дні, коли працювала та «лавочка», в камері було темно й задушливо. Можна було там замовити собі також мило, щітку до зубів, гребінець то-що.

Це був дуже торжественний день, коли до тих вязнів, що мали в тюрмі якісь здепоновані гроші, приходив енкаведист, що завідував крамничкою, і записував їх замовлення та приносив їм опісля до камери замовлений товар. Того дня попадало інколи дещо від щасливців і тим вязням, що не мали в тюрмі грошей та не могли собі замовити нічого. (На другий день не було вже в камері і сліду з тих харчів!). А цибулю і часник віддавали власники звичайно до розпорядження всіх мешканців камери.

Цікава тут ще одна обставина, а саме: як радили собі родини заарештованих москвичів, щоб довідатися, в якій тюрмі сидить їх член. Бо в Москві тюрем багато і коли когось заарештовано чи то вдома, чи на вулиці, чи в бюрі, чи деінде, то не було так легко довідатися, до якої тюрми його забрали. В таких випадках родина заарештованого посилала якусь невеличку грошеву суму, звичайно 5-10 рублів, до всіх московських тюрем на імя заарештованого. За якийсь час приходили з пошти звороти тих грошей з різних тюрем. А котра тюрма грошей не відіслала, то це був знак для родини, що в ній сидить її член. Тоді вже родина старалася посилати йому до дотичної тюрми що-місяця якусь грошеву суму.

Зараз першого чи другого дня мого побуту на Лубянці сніввязні заповіли мені, що найдалі до півроку дістану обовязково» цингу. Один з них радив мені те, що він сам робив щодня: миючи зуби, натирати їх щіточкою аж до крови, щоб, мовляв, таким чином загартувати свої зуби і ясна. Це я і почав робити, хоч дехто з вязнів відраджував та підсміхався. Та ця маніпуляція, очевидно, мені нічого не помогла, як не помогло і те, що я кожного дня з’їдав обовязково 2-3 цибулі. Не минуло й б місяців, як одного разу в часі їди випав мені один зуб, а другий, сусідній, я витягнув легко рукою сам. В тих днях я ночував болі у кінчинах ніг та в колінах, а тіло покрилося в різних місцях, особливо на руках і ногах, дрібненькими червоними плямками,