Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Каштелян Іфської в’язниці був чоловік невисокого, але чесного роду, завзятий аматор артишоків, які вирощував на верхній площині північного бастіону, сам наносивши туди землі кошиком. Артишоки він вважав вінцем творіння. Художники, казав він, добре знають, чому на своїх безсмертних полотнах зображують небесні зорі в подобі маленьких променистих артишоків. Мавши допитливий дух, каштелян виводив слово артишок від латинського ars, artis, тобто мистецтво, і то, певне, слушно, бо ж артишок — найдосконаліший мистецький твір, що вийшов з рук господа. Каштелян був удівець, присадкуватий і вузлуватий, мов селюк; мав п’ять прегарних дочок, відданих за моряків, хлопців, безперечно, добрих, повних мужньої сили, але, на жаль, здебільшого розлучених з родиною тисячами морських миль. До Петра він ставився з пошаною, яка належиться чоловікові, що відіграв не дрібненьку роль у політичному житті Франції — дарма що та роль мала бути дограна за ґратами. Отож Петр був ув’язнений серед таких самих розкошів, як і тоді, коли його не так давно кинули були до в’язниці для принців королівської крові в Бастілії: французи обидва рази показали себе суворими, непідкупними, але надзвичайно гостинними тюремниками. Приємно, але не більше: це не підкріпило Петра, не дало йому радісного почуття впевненості, бо він не забув, що перша дорога, на яку його вивели з тієї елегантної в’язниці для принців, вела до катівні, друга на ешафот, а третя — до трупарні.

Вродливих дочок іфського каштеляна звали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона; і перша, й друга, а так само третя, четверта й п’ята були ставні, свіжі, а коси мали золотаві, як пшеничне колосся, що звільна достигає, ціловане сонцем. Запашний тягар тих кіс змушував їх ходити, гордо випроставши спину, ледь відхиливши голову назад; зате спереду вони без дурної соромливості спростовували прикрості доби контрреформації всією силою своїх принад.

А вже хода їхня — то, власне, була й не хода, а радісне плавне виступання, зграбне танечне погойдування, і ноги вони ставили по одній лінії, наче по шнурочку, підтримуючи рівновагу рухом пліч та рук, від чого нагадували квапливих сіячок. Грамоту знали не дуже, рахунки так само, зате язички мали як бритви, і завжди в них був напоготові сміх та дотепи: в цьому каштелянові доньки були щедрі, як і де в чому іншому. Отакими постають вони перед нами всі разом, ці здорові дочки краю, званого Bouches du Rhône — Гирлом Рони, — Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона, сестри Маделони. У нашій історії вони відіграватимуть роль зовсім другорядну, та оскільки їх аж п’ять, то ми присвятили їм більше місця, ніж якби їх було тільки чотири — я вже не кажу три, дві чи навіть одна.

Сімоні, наймолодшій, припало дбати про Петрів одяг та білизну, Анрієтта прибирала в його в’язничних покоях, Сюзанна клопоталася зачіскою, купанням та манікюром, Люсьєна їжею, а Маделона, найстарша і найрозумніша, була для нього посередницею в зносинах із світом, тобто приносила йому новини про останні події насамперед у Франції, та вряди-годи й у тих дивних, невідомих краях, що лежать за її межами; а закохані в нього були всі п’ять. Та оскільки вони були добросерді, веселі, не знали упереджень, то ніколи одна одну не ревнували й були так само закохані в Петрового товариша по нещастю, що займав сусідні апартаменти, і так само дбайливо прислуговували йому. А той товариш, як виявилось, був Петрів добрий знайомий, колишній секретар французького посольства в Стамбулі, — елегантний шевальє де ла Прері.

Двері їхніх в’язниць ніколи не були замкнені — хіба лиш тоді, коли в’язні, бажаючи побути на самоті, замикали їх зсередини, тож обидва вони провідували один одного, а щоб не втратити фізичної форми, щодня завзято грали на подвір’ї замку у м’яча — або, коли погода була погана, в більярд у головній залі, а найчастіше фехтували до знемоги, навіть до упаду, незважаючи на протести своїх злотокосих тюремниць, яким не подобалося, що вони так виморюються. Для цього в’язні мали тренувальні рапіри, які видало їм начальство в’язниці, бо такою зброєю вони не могли заподіяти шкоди ні один одному, ні іншим. В’язні домагалися й пістолів, щоб розважатися стрільбою, але їхні тюремники, аж надміру чемно вибачаючись, відмовили їм у цьому.

Шевальє де ла Прері, як Петр довідався від нього самого, заарештували в марсельському порту, саме коли він після паризького coup d’état — перевороту — збирався сісти на корабель і відплисти до Стамбула, тобто місяців за два раніше від Петра. Причина цього арешту була проста, ясна й недвозначна: як була усунена з суспільного життя скинута королева-регентка, так само усунули і її прибічників, а шевальє, на жаль, був одним з них.

— Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, — сказав Петр.

Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.

— А чого б то я мав уже давно бути на волі?

— Бо нема сумніву, — відповів Петр, — що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.

— А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? — спитав шевальє де ла Прері.

— Бо так підказує логіка, — відповів Петр. — Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два — чотири.

— Так, ви міркуєте логічно — і все ж помиляєтесь, — сказав шевальє де ла Прері. — Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом — звичайно, поки що тільки з політичного погляду.

Петр почав хвилюватись.

— То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене — за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!

— А що не безглуздя? — спитав шевальє. — Всі