BooksUkraine.com » Сучасна проза » Мед з дікалоном 📚 - Українською

Читати книгу - "Мед з дікалоном"

151
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мед з дікалоном" автора Юрій Камаєв. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 67
Перейти на сторінку:
вірячи своїм очам.

— Та то просто чолов'яга не при собі, лише трохи схожий,— забасив той же голос,— ось отаман Мордалевич яким зухом був, і той сам більшовикам здався. А цей божевільний каже, що він цар.

Я озирнувся — то ж дядько Клим усе віри не йняв.

— Люди добрі, я і є цар Микола, істиний і богопомазаний. У ту ніч перед розстрілом явилася мені Богородиця і сказала: спасенний будеш, як покаєшся за усе зло, що ти вчинив, та за зло, яке вчинили твої генерали та пани з поліцаями. Всю ніч я молився щиро, і коли настав світанок, прийшли комісари і стали нас із наганів стріляти. Лютою смертю діточки мої невинні загинули, і жінка, хоч, при слові, доброю курвою була і з тим клятим Распутіним розпутствувала за моєю спиною, та нехай і їй буде царство небесне. Та у тій стрілянині відвела від мене Богородиця комісарські кулі. Лише зачепили трохи, гаспиди. Ось, дивіться, люди,— він рвонув комір френча, і на шиї та поблизу ключиці виднілося три рубці від куль.— Закидали вони нас із жінкою і діточками моїми любими землицею сирою, і прийшов я до тями вже вночі та вибрався із тої могили.

Жіночки й охнули від тієї оповіді. Хтось схлипнув.

— Та ти, чоловіче, нам те добро не показуй, нас тим не здивуєш. Тут багато хто й гірше має. У мене з імперіалістичної у самого німецька куля досі в хребті сидить,— пробурчав дядько Клим.

— Мій любий народе стражденний, не відаючи того, вас на муки важкі прирік, погнав на германські гармати і кляті гази отруйні. Простіть мене, люди,— він упав на коліна.

— Цить, Климе, чортяко прискіпливий, може, то дійсно цар,— шикнула на нього його жінка, Явдоха.

— Вибрався я з тої могили, де діточки мої холодні лежали, і заплакав. Що ж робити мені, як жити. Хотів іти за границю. Ми ж, царі, усі родичі чи куми між собою, дарма що часом чубимося, але в біді завжди один другому допомагаємо. Чи до англійського короля йти, чи до французького? Лише до кайзера не хотів іти, бо він чоловік геть недобречий і скнарий, хоч і кум мені теж.

Ішов я отак, пішки, через усю Расєю, а вона, люди добрі, геть безкрая. Вже й чоботи стоптав. Таки дійшов до тієї границі. Та згадав, яка несправедливість скрізь, яке лихо чинять ті антихристи-комісари, як збиткуються із трудящого люду, вбивають та ґвалт чинять. І добровольці теж погань така ж сама, ще й моїм іменням ті неподобства чинили. Як ідеш, бува, полем удосвіта, коли ледь Сіріє і сонечко ще не встало з-за обрію,— наче голоси тихі чути, ніби дитина мала квилить жалібно — то земля наша свята плаче від того зла страшного. І думаю — це ж я у цьому всьому винен, забув свій нарід християнський український. Бо зрадили мене ті москалі кляті й ніколи не шанували, народ вони лукавий і недобрий, хоч у який колір фарбуються, чи білий, чи червоний, а порода погана...

— А правду ж він каже,— пробурмотів хтось поруч.

— Що правду, то правду,— буркнув дядько Клим,— та таку правду і ми з тобою знаємо. Зажди-но, у нас у селі той Свирид контужений, здається, говорив, що царя знає, навіть казав, що розмовляв із ним. Тягніть сюди його.

Дядько Свирид, казали, до війни хоч куди парубком був, на все село богатир, підкови гнув. Та зігнула його війна, калікою зробила. Трусить ним, ніби старим дідом, чує погано і пам'яті зовсім не має — по десять разів може те саме переповідати. Й очі сльозяться — казав, що то від газів германських. Дорослі вже того наслухалися, а нам, дітлахам, спочатку ще цікаво було, та з часом набридли його побрехеньки.

— Ану, Свириде, розкажи людям, як ти із царем розмовляв? — питає дядько Клим.

— Ну, то під Петербургом було, якраз на початку війни. Заступив наш полк у караул по палацу в Петергофі. Це не абищо, я вам скажу, там на чати будь-кого не ставили, тільки найкращих...

— Ну, ти, Свириде, давай до діла,— нетерпляче обірвав дядько Клим.

— Я тобі не пара волів, щоб нукати,— образився Свирид.— От стою я на чатах, все різні генерали ходять, й оком не веду — боронь Боже ворухнутися. А далі дамочки різні. Гарненькі такі, делікатні. Цицьочки хоч і невеличкі, та усі геть відкриті напоказ, а від парфумів тих, якими ті дамочки напахчені, аж млосно стає. Я ж хлоп молодий, мені ніц не бракує, ось тільки жіночки вже давно не мав. А він, той прутень клятий, звівся, ніби те їхнє петербурзьке адміралтейство.

— Свириде, чи ти дурний у церкві при святих образах таке молоти? — вже почав утрачати терпець дядько Клим.

— А ти, Климе, не перебендюй. Люди про царя хотять послухати.

— Та давай уже про царя, нарешті, Свириде, а не про своє хазяйство чоловіче,— сердито сказав Клим.

— Ну ось, стою я на чатах, із гвинтівкою, як по уставу, та й він, клятий, теж стоїть, як ствол гарматний. А тут цариця із царем ідуть. Цариця підносить до очей льорнетку і дивиться на мене.

«Какой мілий солдатік стоіт, Ніколя, ви нє находіте?»

Цар зиркнув на мене якось недобре. Ну, хоч в уставі то не було записане, але ж усе одно непорядок.

І до мене: «Кавово полка, служивий?»

А я як гаркну: «Лєйбгвардіїпєрвогопєхотногоподольскоговашевєлічество!»

1 ... 19 20 21 ... 67
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"